Продуваний всіма вітрами одинокий замок на вершині одного з чисельних придніпровських пагорбів. За що безжальний час так не злюбив його… вже багато років стоїть він непривітною пусткою, похмурим поглядом вдивляючись чорних зіниць своїх пустих бійниць, вибитих вікон та стінних проріх у нерадісне майбутнє. Лише доглядач та зрідкі відвідувачі іноді турбують його вічний сон, схожий на смерть, швидко прокрокувавши його внутрішнім, колись прикрашений мармуровими статуями та екзотичними рослинами двориком, щоб якомога втекти світ за очі від тягучо-безкінечкого, як ліпкий нічний жах, почуття безнадії та небуття.
Люди кажуть, всьому виною — прокляття грузинської князівни, прекрасної, як сама світанкова зоря: з чорними довгими, як українська ніч, косами, ніжним рум’янцем наче осяяне першим сонячним промінням небом на сході, бездонними як Дніпровські води очіма, котру колись дружиною привіз зі свого кавказького походу перший власник Попівки.
Безкраї степи українського Дикого поля, що тягнуться від східсонця та губляться десь за обрієм на заході, були так не схожі на її рідні Кавказькі гори. Туга, печаль та сльози все більше перетворювали грузинську красуню на примару: її біла-біленька ніжна шкіра здавалось вже віддавала блакиттю, а тоненькі граціозні ручки ставали все більш схожими на вербову розу, і лише чорні очі горіли непримиримим вогнем. Скільки б ласкою, вмовляннями та щедрими подарунками закоханий до нестями генерал не намагався прихилити до себе серце дружини, вона залишалася непохитно холодною та відстороненою, бо тілом вона була на Придніпров’ї, а думками і серцем — на коханій батьківщині.
Легенда переповідає, до доведений до відчаю Поповський господар вирішив: що не вдається досягти грошами, вдасться — величезними грошима, і розпочав будівництво справжнього мурованого палацево-паркового комплексу, якого в тім краю відродясь не бачили. Справжній середньовічний замок з вежами, машикулями, бійницями, власною каплицею, французьким парком з тропічними рослинами і затишними алейками за товстелезними мурованими зубчастими стінами під охороною масивної брами із кованими ґратами.
Сам панський маєток мав стояти на пагорбі абрисами схожому на Європу з українським Кримом (куди ж без нього), а навколо вся долина – перетворитися на щільно пронизаний каналами, ставами, джерельцями та штучними острівцями ландшафтний парк прикрашений мармуровими статуями та чисельними зручними для відпочинку лавочками та альтанками.
Хоча злі язики вже тоді пліткували, що замок той не тільки, щоб підкорити серце норовливої красуні був задуманий, а й щоб замурувати в золотій клітці її тіло, і вона не могла втекти до батька на батьківщину слідом за своєю душею.
Грузинська князівна марніла на очах, а її чоловік все дужче підганяв будівельників, підрядників, садівників.., щоб встигнути врятувати свою кохану від всепоглинальної туги. Врешті решт, не дочекавшись закінчення будівництва та висаджування саду, він влаштував пишний прийом з приводу відкриття свого замку, куди скликав всіх своїх найіменитіших друзів, далеких та близьких знайомих.
Шампанське лилося рікою, кришталевий дзвін бокалів не змовкав ані на хвилину, небесним голосом відтіняючи гру оркестру, гості були зачаровані розкішшю замково-палацевого комплексу, а ще більше — тонкою, майже не земною красою його господині. От тільки сама вона була безмежно печальною. Не радували її весь цей мармур, екзотичні рослини та вишукані предмети інтер’єру. А кімнати спеціально облаштовані для неї на східний манер килимами та витонченими різьбленими меблями інкрустованого сріблом, в яких спеціально привезені з її далекої батьківщини казкарки та співачки стріли її словами та наспівами рідної мови, викликали таке гостре почуття болю втрати, що в приступі безумства вона кинулась до відчиненого навстіж балконних дверей, а там перехилилась через витончені грати, неначе в вир головою… останній раз змахнула руками-крилами і впала на мощений східний дворик, гробову тишу якого прорізав лише плескіт сліз водограю.
Легенда каже, що від тієї втрати у бравого генерала запаморочився розум, він почав ще більше витрачати гроші на прикрашання свого улюбленого придніпровського дітища в надії, що як норовлива дружина не оцінила його старань, так хоч їхній син буде вдячний за батьківські труди. От тільки за своїми планами і прожектами батько геть не мав часу на власну кровиночку, тому хлопчина ріс, як трава у степу, не плекаючи жодних ніжних почуттів ані до татка, ані до розкішного маєтку.
Через багато років в день повноліття свого спадкоємця господар замку вперше з дня загибелі дружини наважився провести урочистий прийом в своєму розкішному маєтку. Як колись було багато гостей в вишуканому вбранні, грав оркестр, шампанське і дзвін кришталевих бокалів… от тільки син був норовом в матусю — поки батько та гості веселились-розважались, і навіть сувора охоронці встигли відсвяткувати його перший дорослий День народження, хлопчина тихесенько вислизнув за браму, скочив на приготованого вірним служкою коня і втік в далекі гори, про які в дитинстві так мрійливо-захоплено розповідала матуся.
Через вчинок сина розум старого зовсім помутився, він днями і ночами напроліт, немов привід самого себе, блукав серед тих тих нікому вже не потрібних мармурових статуй, вишуканих меблів, шедеврів мистецтва світових майстрів… і ніде не знаходив розраду чи спокій. Він так і пішов в світ тіней, залишивши по собі на згадку той замок клітку, яка так і не змогла втримати ані його коханої, ані їхнього сина.