Коли Величне сонце вже котилося до обрію, заливаючи золотавим сяйвом луки, українське село гуділо, наче вулик, у передчутті прийдешнього світлого свята. 30 червня, день Полупетра (в інших варіантах на лущення, в перший понеділок Петрівського посту, цебто в тиждень по Святому Дусі), або, як ще його кликали «Петрова батька», завжди особливо шанувався в народі, бо це був день, коли земля прощалася з Ярилом, богом весни та літа, що дарував їй буйне цвітіння, а люди вшановували пастухів і худобу, дякуючи за їхню невтомну працю.
Від самого ранку в кожному українському селі панувала метушня. Жінки в білих сорочках, із вплетеними в коси квітами, готували обрядові страви. На подвір’ях господарі різали трьох півнів — на знак того, що святий Петро тричі відрікся від Христа. У трьох глиняних горщиках варився борщ, наповнюючи повітря густим ароматом буряка й кропу. Діти, радісні й безтурботні, гасали полями, адже цього дня пастушатам дозволялося не пасти худобу. «На Полупетра щаслива дітвора!» — лунало звідусіль, і сміх дзвенів, наче срібні дзвіночки.
На околиці села, де зеленіла соковита нива, косарі востаннє проводили серпами по травах, прощаючись із їхньою буйною красою. Земля готувалася до нового етапу, а люди — до прощання з Ярилом. Цей древній звичай, що сягав дохристиянських часів, зберігся в народному календарі українців, попри століття церковної боротьби з ним (ще в 1765 році широко відмічалося на півночі країни). Ярило, бог тепла й родючості, відходив, щоб поступитися місцем осіннім духам, і його похорон був сповнений як смутку перекочення за літній сонцестій (перше півріччя бурхливого воскресіння життя минуло), так і радісної надії збору багатих врожаїв.
Ближче до вечора громада зібралася на пагорбі, де височів дубовий гріб, прикрашений польовими квітами й колосками. У ньому лежала солом’яна постать Ярила — символ бога, що покидав землю. Жінки, вбрані в святкові плахти, з розпущеним косами, починали голосити, оплакуючи відхід тепла. Їхні голоси, пронизливі й мелодійні, зливалися з шепотом вітру, що гойдав трави. «Ой, Ярило, сонячний наш пане, не покидай нас, не гасни в небесах!» — линуло над полями.
Чоловіки тим часом запалювали вогнища, а молодь, узявшись за руки, водила танки, співаючи старовинних пісень. У цих співах бриніла вдячність Ярилу за щедрі врожаї, за сонце, що пестило ниву, за квіти, що розцвітали на луках. Пастухи, вшановані цього дня, отримували від громади найкращу пашу для худоби — соковиті трави, зібрані зранку, коли роса ще лежала на листі. Тварини, наче відчуваючи святкову атмосферу, мирно паслися, а їхнє мукання й бекання додавало вечору особливої затишної атмосфери.
Коли сонце сховалося за обрій, а зірки почали виблискувати на темно-синьому небі, старійшина села піднімав дерев’яну чашу з медом і промовляв: «Ярило, дякуємо тобі за літо, за тепло, за жити! Повертайся до нас із новою весною, а нині спочивай у мирі». Громада повторила його слова, і гріб із солом’яним Ярилом обережно опустили в землю, засипаючи її квітами й зерном — на знак майбутнього відродження.
Свято завершилося тихими посиденьками біля вогнищ. Старші розповідали молоді прабатьківські легенди про давні часи, коли Ярило був не лише символом, а живим духом, що ходив українськими полями та степами від Сяну до Дону. Діти, притулившись до батьків, слухали, а в їхніх очах відбивалося полум’я ярилиного багаття. Полупетра, день Петрового батька, день похорону Ярила, залишив по собі нагадування, що навіть прощання – то обіцянка нової зустрічі, і в згасанні живе іскра нового початку.