Її ім’я стало символом боротьби за жіночу емансипацію, науковий прогрес і українську ідентичність. Перша жінка-лікарка в Австро-Угорщини, інтелектуалка, мати, ерудитка, феміністка… життя Софії Окуневської-Морачевської було сповнене викликів, які більш слабку натуру зломили, але не її. Біографія цієї унікальної жінки — хрестоматійна історія про незламність, інтелект і прагнення змінювати світ на краще, попри всі перепони на цьому тернистому шляху.
Народжена в тернопільській Довжанці зразка 1865 року в родині священника Атанаса Даниловича з прадавнього українського роду Окунів дівчинка з дитинства зростала в дусі творення та самопожертви, незламності духу та християнського милосердя. Рання смерть матері (дівчинці виповнилося всього п’ять), виховання в домі Окуневських-Озаркевич (тітка по батькові), поки сам Атанас Данилович занурився в опанування медицини і не просто на аматорських засадах, а у Віденському медичному університеті. Оточення під час дорослішання юної панночки було винятковим: лікарі, юристи, письменники, громадські діячі – усі вони формували її світогляд і амбіції.
Приклад батька, який, будучі священником, в доволі дорослому віці отримав ступень доктора медицини, коли Софійці якраз виповнилося шістнадцять, став тим чинником, що надихнув Софійку на наслідування його шляху та отримання власної освіти. Хоча жінки в тогочасній Австро-Угорщині і не мали доступу до гімназій чи університетів, проте її завзяттю та рішучості це не стало на заваді: самостійна підготовка і складений іспит на атестат зрілості (матура – еквівалент екзаменів для вступу до вишу) в Львівській академічній гімназії в дев’ятнадцять не тільки викликали справжній крайовий фурор (до того після проходження повного курсу та багатьох років стаціонарного навчання на всю Галичину лише тринадцять дівчат подолали цей кваліфікаційний бар’єр), а й відчинили їй двері Цюрихського університету в Швейцарії, однієї з тих небагатьох країн світу, де в кінці XIX століття жінки могли здобувати медичну освіту.
До далекої країни на навчання Окуневська відправилася не сама, а зі своєю кузиною-подругою, відомою українською письменницею, однією з перших вітчизняних феміністок новітніх часів, Наталкою Кобринською, яка до вже складених життєвих орієнтирів прищепила Софії любов до знань, жіночу самоповагу та непохитну віру в спроможність жінки виступати на рівні з чоловіками, що тогочасне суспільство категорично відкидало.
У Цюриху Софія здобула медичний диплом та захистила докторську дисертацію, що було майже нечуваною справою для жінок в ті часи. Там же вона познайомилася з Вацлавом Морачевським, своїм майбутнім чоловіком, який поділяв її погляди на життя та науку. Цікаво, що Вацлав Морачевський, тоді – завзятим українофілом, що підкупило дівоче серце. В 1890-ому молоді одружилися, а ще за шість років у них народився син Юрій, одночасно з появою на світ котрого Софія захистила свою докторську дисертацію «О зміни в крові під впливом анемії». «Перший доктор споміж українського жіноцтва, а навіть це перший доктор-жінка в колишній Австрії,» — так писало львівське «Діло».
Але не зважаючи на це, після повернення до Галичини Софія зіткнулася з новими викликами: її швейцарський диплом потребував підтвердження, що було непростим процесом у патріархальному суспільстві. Так, вона стала першою жінкою-лікаркою у Львові, але її шлях до визнання був тернистим, адже у суспільстві панувала думка, що «жінка не може бути хорошим лікарем». Пацієнток було обмаль, а колеги-чоловіки часто ставилися до неї зверхньо, вважаючи її професію чимось неприродним для жінки. Тому практикувала вона фактично на благодійницьких засадах в народній лічниці для бідних свого кузена, Євгена Озаркевича, ставши першою гінекологинею Галичини.
Окуневська-Морачевська не обмежувалася лише медичною практикою. Вона була активною учасницею наукового життя, писала статті, працювала у фізіологічній лабораторії та стала однією зі співзасновниць Лікарської комісії при Науковому товаристві імені Шевченка (прообраз профспілки лікарів), як практикуючий прогресивний науковець, вона першою в країні застосувала променеву терапію проти онкології, тут ж при клініці організувала перші курси сестер милосердя, а згодом — акушерок. Їй ж медична наука завдячує Словником української медичної термінології.
Перша світова, австрійські таборів для українських біженців, розлучення з чоловіком через загострення україно-польського протистояння… і страшний удар, самогубство на цьому тлі її улюблениці, донечки Єви в двадцять один рік. Юне талановите життя… адже вона мала стати першою українською архітекторкою, підкосило обох батьків. Софія у своїх листах писала, що роль матері була для неї найважливішою, вона намагалася поєднувати материнство з професійною діяльністю – завдання, яке в ті часи вважалося майже неможливим.
До останнього свого подиху Софія Окуневська не втрачала інтересу до науки та продовжувала допомагати жінкам, відстоюючи їхнє право на освіту, самореалізацію та якісне медичне обслуговування. Смерть прийшла до неї майже раптово в останніми зимовими днями 1926-ого страшними болями від гнійного перитоніту, позбавити від яких ніхто з товаришів по медичному цеху не зміг. Її спадщина, попри беззаперечну роль, яку ця неординарна особистість відіграла в українських медицині, культурі та відродженні національного фемінізму на довгий час залишалася на маргінесі. Її історія, як і історії багатьох жінок того часу, не отримала належного визнання за життя. Книг про неї не писали, її ім’я рідко згадувалося в історичних хроніках… до нині.