«На Фотія косовиці край, а пожинкам час», – казали старі люди, дивлячись на небо, де липневий сонях-сонце давно вже достиг лагідними турботами батька-всемогутнього Часу. Спрадавна в Україні 2 липня вважалося межею літа: ще вчора по луках бринів дзвінкий голос трудівниці-коси, а сьогодні вже готували серпи – час виходити в жнива. Якщо означеної дати сіно не складене, не висушене, та не сховане, то й знову роботу переробляти доведеться, бо « як до Фотія коси не докосиш – дощ косою докосить», – попереджали в селі (за народною прикметою цей день обов’язково був дощовим).
Саме 2 червня вважався порогом літа, до цього дня косарі на луках закінчували роботу. На Поліссі в цей час прикрашали косу польовими квітами, несли її додому й клали за образами «на щастя». На Поділлі господині варили обрядову кашу, пригощали косарів медом і узваром – щоб праця в полі не перевелася.
Та другий день липня – не тільки про хліб і трави. Він про воду. Про криниці, які з прадавніх часів в Україні вважалися живим серцем двору, бо «вода — це життя». І знайти це серце було вкрай непросто… Існувало повір’я, що лише у Федоров день, коли українські хатинки ще ніжно дрімали в досвітанковій хиткій тиші, ті, хто знав землю краще за інших (у народі їх ще звали колодязниками), вирушали на пошуки свого скарбу. Напередодні вони залишали на поміченій ділянці «заговорену» жаровню або петельню, щоб слово і віра здійснили диво, яке просто не могло статися без ревної молитви і сакрального шепоту, бо залізо лишалось би німим.
Перед світанком майстер приходив один, дивився на посуд при першому сонячному промені: є багата роса в жаровні – буде вода, та не проста вода – і дітей, і внуків напуватиме досхочу; мало роси – не радій, бо і води буде в обмаль, а коли жаровня суха, немов пустеля – марна справа, не відкопаєш «водяну жилу», хоч лопату встроми до самого пекла. Найгірше, якщо під час ритуалу впаде дощ. «Намочить жаровню, і все – не буде до нового Фотія колодязьнику вдачі», -як казали старі, і ніхто не смів жартувати з прикметами, бо вода – то справа свята.
Колодязьники вміли не лише копати, в народі вірили – вони трохи чаклуни, трохи судді між людьми й землею. Якщо господар за нову криницю не дякував чи не платив за роботу, вода могла «замкнутися»: обманений майстер приходив, шепотів слова, і криниця висихала. Відкрити її можна було лише після щедрих дарунків і доброго слова. «Вода любить подяку», – казали в народі, і в цьому звучала вся накопичена мудрість багатьох-багатьох поколінь предків: до природи треба ставитися з благоговійним шануванням, щоб вона відповідала взаємністю.
Народні звичаї народилися не з порожнечі, за традиційною обрядовістю, як наприклад із жаровнею, ховалися закони фізики: земля, що ховає в собі воду, випускає пару, і вона осідає на металі. Ось тільки для селян то була ніяка не фізика, а розмова із силами природи: роса на залізі – знак від землі. І сьогодні можна почути старе прислів’я: «Де роса густа – там і вода близька», – у ньому живе пам’ять про ті ранки, коли на Федора люди йшли з жаровнею зустрічати сонце, щоб знайти в глибині землі найдорожче – воду, а з нею і саме життя.