Літо 1887 року у Львові видалося спекотним — не тільки через сонце, що припікало старі кам’яниці Галичини, а й через новину, що розбурхала інтелігентне середовище. У друкарні Наукового товариства імені Тараса Шевченка побачив світ альманах, подібного до якого українська культура ще не знала. Його назвали просто — «Перший вінок», але для багатьох він став першим подихом свободи, першим голосом, що прорвав мовчання, — першим українським феміністським маніфестом, сказаним устами самих жінок.
Над виданням трудилися ті, кого згодом назвуть «матерями жіночого руху в Україні» — Олена Пчілка, Наталія Кобринська і, серед інших, молода Софія Окуневська, тоді ще початкова лікарка з неабияким літературним чуттям. А за лаштунками, чуйним редактором, автором дизайну обкладинки і моральним камертоном цього видання був сам Іван Франко той, хто, за словами Наталії Кобринської, «чує жіночу душу крізь сором, біль і мовчання».
Жіноцтво, що усвідомлює себе
Ось тільки час появи на стільки прогресивного альманаху був не занадто сприятливим… Права жінки в ті сиві патріархальні часи була ще не вимога, а лише тиха надія. Галичина жила між церковним дзвоном і бюрократичними рескриптами Відня, жінка ж — між домашнім вогнищем і диктатом «чесної скромності». Саме тому «Перший вінок» став справжньою революцією — не гучною, але такою, що проростає корінням у свідомість.
Збірка вмістила 464 сторінки і була редагована Кобринською та Пчілкою, а підтримана Франком. Прикметно, що державна допомога Кобринській як удові священника на той момент становила всього 5 рублів на місяць — і саме на ці кошти частково трималося видання. Але найбільше воно трималося на волі цих неординарних постатей, яким не забракло волі фактично виступити проти вікового устрою всього світу.
«Перший вінок» об’єднав 17 авторок з різних частин України — як з підавстрійської, так і з підросійської. Було надруковано 43 твори: оповідання, вірші, етнографічні розвідки, наукові статті. Тут були голоси не тільки домашніх берегинь, а й жінок, що писали про гендер, право, гідність, освіту, суспільну участь. Як згадувала Кобринська, «інтелігентна жінка наша почулася рівночасно і русинкою, і чоловіком», —маючи на увазі повноправним, громадянином з усім обсягом притаманних йому прав та обов’язків, людину з правом голосу.
Серед авторок дебютувала Софія Окуневська, сховавшись за скромним літературним псевдонімом Єрина ХХХ. Вона опублікувала оповідання «Пісок. Пісок!», що описувало урбаністичні будні й емоційну порожнечу сучасного міста — твір напрочуд модерний і психологічно глибокий. Окрім того, вона подала етнографічну розвідку «Родинна неволя в піснях і обрядах весільних», де вперше серед жінок-науковиць зробила спробу проаналізувати фольклор крізь призму жіночого сприйняття вікових традицій. Саме ці роботи, хоч і невеличкі за обсягом, стали проривними, адже їхня авторка, перша українська жінка-лікарка, студентка Цюрихського університету, писала не з кабінету, а з життя, не з книжок, а з власного досвіду. Так народжувався новий надпотужний голос Украины — жіночий, свідомий, фаховий.
Деякі літературознавці згодом назвали «Перший вінок» у жіночій літературі тим, чим був «Кобзар» Шевченка для чоловічої — заповітом пробудження. Як і у «Кобзарі», тут ішлося не лише про красне письменство, а про постання нації — у слові, у пам’яті, у боротьбі. Але цього разу — постання жіночої нації, окремої й повноцінної.
«Перший вінок» став першим і останнім подібним виданням на десятиліття. Його доля — як і доля багатьох його авторок — була непростою: замовчування, тінь радянського неприйняття, ідеологічна стерильність ХХ століття. Але пам’ять лишилася. Як і сліди на шляху, який він відкрив.
Голос, що проріс у майбутнє
Сьогодні «Перший вінок» — не просто історичний факт, а символ початку українського жіночого самовизначення. Це був час, коли жінка ще не мала права голосу, але вже вміла говорити. Коли не сиділа за парламентською лавою, але вже вершила історію. І голос Софії Окуневської, Наталії Кобринської, Олени Пчілки — це голоси не минулого, а майбутнього, що проростало саме тоді, серед запаху друкарської фарби, книжкової палітурки і сердець, що чекали змін.