Липень. Самісенька середина літа дихає теплом і пахощами свіжого сіна. Але десь у глибині небес уже жевріє неприборкана лють здатна вмить зруйнувати спокій ланів й розшматувати хмари в усі боки… це – сила Стрибога, володаря повітряного простору, батька вітрів, якому 15 липня віддавали пошану та клали до земні поклони праукраїнці з незапам’ятних часів. Свято бога вітру (ще відомого як Вітрогон чи Вітродув) у реєстрі обрядових належало до громових, «сердитих» свят, адже він далеко не завжди був милостивий і перебував у добродушному настрої, даючи змогу належно визріти й бути зібраним врожаю, що слугував запорукою самого виживання сімейства на весь наступний рік. Тому його і боялися, перед ним благоволили, навіть поминати всує зайвий раз побоювалися.
У давніх піснях і легендах Стрибог постає величним і водночас неприборканим, як всебічне ототожнення підвладної йому одному стихії. Він, разом із богами вищого пантеону – Перуном, Дажбогом, Хорсом, Мокошею, Симарглом, править у верхньому світі, над земною твердю. Легендарне «Слово про полки Ігореві» малює його вбіленим сивиною старим, суворим родоначальником усіх вітрів: «Ось вітри, Стрибожі онуки, віють з моря стрілами на хоробрі полки Ігореві».
Згідно давніх вірувань уявленнях Віторогон мав безліч нащадків: буйних і нищівних, як Грозовий, Буревій, Вихор, та лагідних й добрих, як Легіт, Ласкавець, Зефір, що ніжно пестять трави над річкою. Вони під його началом летять світом, приносячи хмари чи розганяючи дощ, допомагаючи Перунові в громових битвах або даруючи прохолоду спекотним дням…
Бояк свято Стрибога було з «сердитих», а середина липня — пора згрібання сіна, то поблажливе ставлення володаря вітрів було в чей час критично важливим: як вітри будуть гнівні, вся праця марна – вітри розкидають копиці і не дадуть скласти їх в обороги. Тож з поваги до одного з шістьох всеправителів у цей день намагалися не працювати біля сіна («бо вітер побачить таке неподобство та все порозмітає»). Його служниці-полудниці, духи помсти, особливо завзято стежать за порядком і жорстоко карають тих, хто порушує заборону жати або косити. «Хто в цей день жне, той багато мороки наживе. Стрибог не терпить непокори!» – пророкували старі.
Аби вітри були милостиві, їх «задобрювали». Біля води, де стихія здавалась ближчою, залишали хліб і вареники. Це була не просто їжа — це знак пошани. А ще підкидали в повітря жменьки борошна, шепочучи прохання: «Не руйнуй, не знось, не навівай повєтрія, граду, туч, не розганяй наше добро!» Бо вірили: добрий верховний бог зможе приборкати своїх чотирьох синів, а ті своєю чергою – своїх нащадків.
Є в цьому святі середини календарного літа щось особливо велично-поетичне. Уявіть: світанок над лугами, тиша перед спекою, і раптом легкий подих Легіту пестить траву, а за ним — подих Буревію змиває все дощем. Чи не нагадує це давню казку, де вітер — не просто явище, а жива істота, син чи онук Стрибога, що слухає лише його? Праукраїнці не знали фізики атмосфери, але через відкриту душу знали і приймали широкими обіймами гармонію світу, вміли бути вдячними за отримане тим силам, що сьогодні звуться об’ємним словом «природа». Для них Стрибог був не абстрактною ідеєю, а живим владикою, до якого завжди можна звернутися словом, піснею, жертвою і він відповість взаємністю.