У глибинах української міфології, де небо зливається з землею, а стихії говорять мовою богів, він є величний владика вітрів, бурі, грози та холоду. На його імені, що звучить як відлуння всемогутності та неприборканої сили, стоїть печатка чи-то батька Всесвіту (від «стий» — батьківський) чи батькового брату («стрий» – брата батька), а може руйнівника («стрити» – знищувати). Але хто він по суті, цей таємничий Стрибог, що тримає у своїх руках силу вітрів і допомагає громовику Перуну в його одвічних битвах з всесвітнім злом?
За українськими віруваннями, за ним закріпилася не лише слава небесного повелителя бур і вітрів, а й батька численного сімейства повітряних духів-вітрованців — шістьох синів, шістьох дочок і безлічі онуків, кожен з яких несе у світ його волю. І того, чия сила в єдиноборстві-змаганні в цю мить сильніша, з того боку й дме на землі вітер: Північ — з холодних північних просторів, Вітрило — з теплих південних широт, Стрига — зі східних, сонячних. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… їхні імена звучать, як закляття з природного словника, і в кожному з них відчувається подих неба, шелест листя, нестримний гірський рокіт або лагідне дихання вечора над рікою. Вони — його рід і сила, військо Стрибоже в боротьбі з демонами.
Є у Стрибога чарівний золотий ріг – варто лише засурмити в нього, і зусібіч небо наповнюється воїнством, що летить на крилах бурі. Цей образ — наче громовий відгук Перуна, непереможного бога війни, котрий за першим посвистом союзника Стрибога виривається з хмар зі своїми смертоносними стрілами-блискавицями, які невзмозі відвернути жодна сила в усьому світі.
Хоча праукраїнці благали бога українських вітрів про гарну погоду, він ніколи не був ані прирученим чи ані м’яким божеством. Його влада – це жорстка сила рівноваги: він міг і лагідно подути на колосся жита, і стерти з лиця землі ціле селище смерчем. Коли ж на батьківщину ступала ворожа нога, він піднімав у бій незліченні орди своїх воїнів, щоб битися пліч-о-пліч із Перуном і Даждьбогом, тріпочучи над полем битви жовто-блакитним стягом. Його вітри відводили ворожі стріли, обертали підступну хмару на захист рідного краю.
Стрибог займає почесне місце в давньоруських джерелах: у «Повісті минулих літ» згадується, що князь Володимир встановив у Києві кумири Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога та Мокоші; в «Слові о полку Ігоревім» – постає як дід, чиї «внуки»-вітри віють стрілами на воїнів; у «Велесовій книзі» його описують як того, хто «свистить у степах» і «ярить вітри на землю»…
Культ Стрибога залишив слід і в географії. Річки Стир, Стрий, Стрибозька, озеро Стрибоже, село Стрибіж на Житомирщині чи урочище Стриболівщина на Рівненщині — усі ці назви свідчать про його значущість для праукраїнців. Люди молилися Стрибогу за гарну погоду, адже від його волі залежали врожай і добробут.
Стрибога шанували 14 липня, у день, який пізніше асоціювали зі святим Куриком (його так і звали: «Курик-Вітрогон»). Сьогодні Стрибог залишається символом зв’язку з природою та її невблаганними силами. Він нагадує нам, що стихії — це не лише краса, а й могутність, яка вимагає поваги та шани. І при цьому Стрибог досі залишається загадкою: чи був він лише богом вітрів, чи уособленням ширшої ідеї небесного батька? Адже його образ поєднує ніжність легкого вітерця Ласкавця й грізну силу Смерчу, він — захисник і руйнівник, дід і воїн, чий свист і досі в степах українського Дикого поля.