Десь у височині, де небесний купол тремтить від зойку бурі, а сонце ховається в лаштунки грози, панує древній дух – Стрибог. Його ім’я наче відлуння часу: «Бог-Отець», «Старший», «Винищувач». Це не просто міф чи забута легенда — це живий відгомін того, як наші предки уособлювали невпинну силу природи й войовничу душу стихії.
Стрибог, за віруваннями, був не лише небесним паном бур і вітрів, а й батьком численного роду повітряних духів — шістьох синів, шістьох доньок та безлічі онуків, кожен із яких ніс у світ окрему силу. Бігун, Вихор, Долішній, Труба, Грозовий, Легіт, Літник, Моряк… Їх імена звучать, як закляття з природного словника. У кожному з них — конкретний подих неба, реальний шурхіт крізь поля, нестримне ревіння з гір чи лагідне дихання вечора над рікою. Вони — солдати Стрибога, його рід і сила.
У легендах про Стрибога згадується чарівний ріг. Варто лише затрубити в нього — і зусібіч небо наповнюється воїнством, що летить на крилах бурі. Цей образ — наче громовий відгук Перуна, непереможного бога війни, котрий за першим посвистом союзника Стрибога виривається з хмар зі стрілами-блискавицями.
Хоча Стрибога молили про добру погоду, він ніколи не був прирученим чи м’яким божеством. Його влада — це жорстка сила рівноваги: він міг і лагідно подмухати на колосся жита, і змити з лиця землі ціле поселення смерчем. Коли ж на землю ступала ворожа нога, Стрибог знімався з небес зі своїми онуками і йшов поряд із Перуном і Дажбогом, тріпочучи над полем бою синьо-золотим стягом. Його вітри відвертали ворожі стріли, обертали зрадливу хмару на захист рідного краю.
В образі Стрибога поєднано силу руйнації і глибоку сакральність. Ім’я його несе у собі етимологію «стрити» — знищувати, руйнувати, як індійський Шива, з яким деякі дослідники його зіставляють. Але руйнування у міфології — це не зло, а очищення, передумова нового порядку. Саме тому Стрибога й іменують «Богом-Отцем» — не тому, що він лагідний, а тому, що він праоснова, першопричина, охоронець меж.
Архаїчні пам’ятки — від «Повісті минулих літ» до «Слова о полку Ігоревім» — зберегли про нього образ як діда всіх вітрів, який надсилає своїх онуків на полки, що боронять землю Руську. У «Велесовій книзі» він описаний як рівний Перуну, той, хто керує вітрами так, як брат – блискавицями.
Його образ живе не тільки у словах літописів, а й у самій географії України: річки Стир, Стрий, урочище Стриболівщина, села Стрибіж і Стригород, озеро Стрибоже… Кожне з цих назв — мов шепіт прадавньої молитви вітрові.
Культ Стрибога — це голос тієї частини українського світогляду, де стихія не була ворогом, а партнером і вчителем. Це не просто віра в небесну силу, а усвідомлення: світ не статичний, він дихає, рухається, знищує й творить у постійному вітрові змін. Стрибог — не просто персонаж язичницької пантеїстичної уяви, а уособлення того, як українці завжди вміли бачити у бурі не лише загрозу, а й надію, у вітрі — не лише порив, а волю.
Сьогодні Стрибог повертається до нас як символ сили і самоповаги. Він — наша пам’ять про предків, що вміли жити в гармонії з природою. І якщо інші народи мали свого Еола чи Борея, то ми — маємо Стрибога, повітряного батька, хранителя небесної волі й союзника у битвах за душу землі. Бо навіть коли вітри шаленіють над полями, у глибині кожного буревію лунає його голос: «Не для знищення — для оновлення».