У світанковому селі Белелуя, де туман ніжно стелиться поміж груш і лип, а недільні дзвони будять душу до молитви, у родині священника Івана Озаркевича 8 червня 1855 року народилася дівчинка з ясним, як перший промінь зорі, поглядом і високим чолом — Наталія. Її доля мала стати взірцем смирення, як того вимагали канони соціальних традицій та християнського духу. Але в цьому тендітному тілі жевріла не просто думка, горіла Ідея.
Може так сталося, бояк кров — не водиця: батько її був не лише добрим душпастирем, а й просвітителем, письменником, учасником театрального руху, а дід – видатним меценатом. Величезна родинна бібліотека, куди Наталя щодня забігала босоніж, була її храмом. Там вона вперше прочитала «Жана Крістьєна» Мілля і «Соціологію» Спенсера. Але першим учителем була… проста няня-селянка, котра співала пісень, учила дітей любити землю і слово. «Вона навчила мене вірити в правду», – згадувала Наталія багато років по тому.
Теплими літніми вечорами в гостинній хаті пароха отця Івана вирувало життя. Молодь з оточення двох молодших Озаркевичів-гімназистів, Володимирка та Логина, здавалося магнітом тягло сюди на вакації. І головним центром тяжіння цієї гамірної ватаги була вона, юна Наталя з бровами в розліт, прекрасна мов зірка, що однім своїм існуванням запалює все небо.
Хтось із юнаків, що гуділи в садибі, мов бджоли, чарувала її дівоча врода, що розквітала, як белелуйські мальви. Інші – шукали високої духовності, якою дихала вся родина Озаркевичів, де слово Боже перепліталося з любов’ю до рідної культури. Треті заслуховувався, коли дівчина сідала до фортепіано, і з-під її ніжних пальців лунала прекрасна, як сама мрія, музика, а мелодійний кришталево-чистий співав чарував, ніби сама душа Галичини озивалася. Та найпотаємніше, що вабило молодь до цієї садиби – перші, ще боязкі розмови про ідеї, які тоді здавалися майже єретичними; Наталя, з її гострим розумом і чутливим серцем, заводила бесіди про гендерну ідентичність, про місце жінки в світі, її роль в суспільстві та родині, її права та свободи…
Її юність була неспішною, як гуцульський вечір. В вісімнадцять вона закохалася в Теофіла Кобринського — молодого священника, хормейстера, фольклориста. У ньому Наталія знайшла не просто чоловіка, а й “щирим повірником” із ніжною душею, з яким вона мріяла пройти весь свій життєвий шлях до кінця: разом вони мандрували селами, записували пісні й колядки. На церковному подвір’ї у Снятині, де Теофіл служив, часто лунала фортепіанна музика й голос Наталії — ніжний, сумовитий, натхненний.
Але щастя, як ластівка, змахнуло крилом і зникло в небесах назавжди, залишивши лиш гіркоту втрати і сум нездійсненого – у 1881 році Теофіл тяжко застудився й раптово помер, попри всі професійні намагання лікарів. А удовиця, ще зовсім молода красуня, не зважаючи на жах всього сімейства, рішуче відрізала та поклала до труни чоловіка свою довгу, русяву, пишну косу як символ відданості вічному коханню і духовну обітницю безшлюбності. Вона замовкла на кілька місяців. Потім зібрала книги, листи і поїхала з рідного дому світ за очі. Їй треба було мовчати, аби говорити до світу.
У Відні, куди її батько був призначений послом Державної ради, Наталя вперше відчула себе «вільною». Там високоосвічена, відверта, яскрава наче зірка, вона підкорює місцеве літературне українське товариство, зокрема знайомиться з Остапом Терлецьким (перше оповідання «Пані Шумінська» вийшло тут ж друком в 1883 році). А вже у 1884 році в Станіславові (тепер Івано-Франківськ) Кобринська збирає своє перше жіноче зібрання. Так народжується «Товариство руського жіноцтва» — скромне на вигляд, але революційне по суті; вона запалює серця, читає лекції, перекладає твори іноземних письменниць, відкриває бібліотеки.., а головне — мріє про українську жінку, яка не буде рабинею ні в родині, ні в суспільстві.
Її серце раділо, коли у 1887 році у львівській друкарні вийшов в тому числі її коштом (хоча вдовиця по попові отримувала державної допомоги всього лише 5 рублів на місяць) перший в історії української літератури жіночий альманах — «Перший вінок». У ньому – голоси жінок, які досі мовчали. У передмові вона писала: “Ми хочемо не сваритися з чоловіками, а бути з ними поруч”. Редакторкою стала Олена Пчілка, серед співавторок — молода, рішуча Софія Окуневська, яка називала Наталю своєю духовною сестрою. Разом вони вирушають до Цюриха — навчатися: Софія — на медичному, Наталя — на економічному факультеті. Там, у швейцарських залах, на тлі альпійських гір, народжується нове українське жіноцтво, хоч диплому вона так і не отримала.
Життя Наталії — це також історія безнастанного болю. Під час Першої світової війни її звинуватили у шпигунстві. Вона мало не потрапила в австрійський концтабір, урятував її письменник і адвокат Андрій Чайковський. Та війна забрала останні сили. Наталія бідніла, голодувала, жила в нетопленій хаті. Її останні твори — «Воєнні новели» — написані тремтячою рукою, але ясною свідомістю. У них — згорьована мати, осиротілий солдат, порожнє село.
Смерть прийшла тихо… 22 січня 1920 року, у Болехові від висипного тифу, на який вона захворіла десь в дорозі. Поховали її просто, без шуму. Але Озаркевич-Кобринської заповіт залишився: «Мене вже серце не болить…» Та, мабуть, саме болем її серце і було — аж до останнього: болем за українську жінку, за гноблену націю, за мову, що задихалась у чужих коридорах. У 1929 році де раніше стояв лише її дерев’яний хрест, опікою «Союзу українок» постав пам’ятник. І це символічно – вдячні панночки продовжили її справу, адже саме Наталя відчинила для україночок університет життя – щоразу, коли сучасниця бере до рук книжку з вірою у власну силу, поруч із нею стоїть тінь тієї, що першою наважилась заговорити на повний голос.