За прадавніми повір’ями прекрасні богині-Рожаниці ступають на українську землю 26 серпня, коли останній вівсяний колос зжатий, дбайливою господарською рукою обмолочений і надійно схований в затишній закоморі, очікуючи свого часу. Овес останнім із злакових залишався на українських полях, і завершення його збору означало закінчення всього сезону жнив. Це свято солодко-тепке на смак та густо-різнобарвне, як гарно вистояне вино, в якому перемішалися смуток за минулим літнім теплом, радість від закінчення виснажливого польового сезону.
Це було свято українського жіноцтва, адже починаючи ще з дня напередодні Рожаниць, які дарували людині її Долю, вся прекрасна стать перебувала в підготовчих турботах приготування обрядових калачів-бубліків та піднесеному настрої очікування святково-відпочивального дня сповненого містичним змістом єднання з силами, що породили всесвіт з його величезним різномаїттям сутностей і форм.
Зазвичай жіноча половина родини 26 серпня ставала досхідсонця, щоб до першого променя матері встигли вмити вранішньою росою (сльозами Розаниць) вмити своїх доньок через поріг рідної хати в якості благословіння на щастя, на здоров’я, на щасливу долю. Взагалі, вода цього дня, як одна з трьох миротворчих стихій, вважалася наділеною магічною силою; її набирали прозапас в якомога більшому об’ємі в якості допоміжного при фізичних та душевних недугах, приймали омолоджувальні для душі та тіла ванни, мили голову, щоб волосся росло довгим шовковистим.
Вдень україночки громади від малку до старку збиралися разом десь подалі від чоловічих очей, на віддаленій лісовій галявині, чи затишному березі водойми, щоб піснями і танцями в одних спідніх сорочках з розплетеними косами вітали кожна свою небесну покровительку Долі. Зазвичай за тим відбувалася спільна єднальна трапеза, обрядовими стравами якої за прадавніми сталими традиціями були хліб, сир, мед та каша.
Після трапези відбувалися ритуальні вшанування Рожаниць на березі річок розпилюванням над текучою водою вівсяного борошна, пусканням по руслу заквітчаних калачів та бубликів: «Жертву Тобі правим, Мати вівсяного борошна, і так співаємо славу і велич твою».
Тим часом у господарів вдома був свій клопіт: вівсяні дожинки (ритуальне скошування останньої смуги до світанку, бо вважалося, що він дасть наступного року найкращі сходи) та скирдування під стріхи врожаю для вберігання від негоди. Хоч все це і робилося в піднесеному настрої, бо Овсеяна традиційно в Україні вважався останнім днем жнив всіх злакових. Останній сніп під піснеспіви заносили в хату та встановлювали на день на покутті.
В вечорі 26 серпня родина збиралася разом за святковий стіл, на якому головною стравою виступав дежень (кисломолочний напій на запарений на толокні або ж вівсяний кисіль на молоці протертий через сито), а також на столі мали бути присутні млинці. За народними повір’ями, якщо після вечері віднести млинець та склянку деженя до стодоли, то це улестить Рожаниць на цілий рік захисту її та клуні від пожеж.
З приходом християнства на українську землю, народ якої тисячоліттями жив за своїми сталими віруваннями, нова релігія перехрестила свято Рожаниць на честь своєї святої мучениці Наталі з Нікомедії, образ якої мав більш земне спрямування з головним акцентом на закінченні сезону збору вівса. Християнську святу так і прозвали по імені підпорядкованого їй свята — Наталкою-Вівсянницею, дружиною Адріана, матінкою Овсія.
Крізь майнулі століття в Україні і досі зберігається закарбована в прикмети і приказки народна мудрість, пов’язана з 26 серпня: які Рожаниці, така і осінь: як сонячна — тепла та довга, а мокра — холодна, дощова; дощем Вівсянниця торує шлях щедрій наступній ниві; туман на Дежень, холод увесь вересень; рясне павутиння — до теплого ясного тижня; як відлітаючий птах крилом землю торкає (низько летить), то холоди на землі залишає; Наталка овес у комору кличе.