Вона приносить на кінчиках своїх гострих чорних, як беззоряна ніч, крильців весну з Виру — так спрадавна вважається на українській землі («зозуля приносить звістку про літо, а ластівка — про теплі дні» та «ластівка весну зачинає, соловейко — закінчує»), хоча з традиційною обачливістю тисячолітня народна мудрість приказками попереджує про стриманість передчасної радості від завершення найтемніших часів смутку та печалі («одна ластівка весни не робить»), бо Зимонька — пані підступна та мстива, раз-у-раз повертається холодним подихом, танком-заметіллю свого пишного сніжного-білого вбрання, смертельним морозним поцілунком…
І недарма саме ця весняна птаха, що однією з перших повертається з півдня навесні (офіційна дата за народним календарем припадає на Сорочин), стала українським символом щастя, кохання та добробуту, адже за прикметами: де ластівка влаштує собі гніздечко, там оселиться добробут у всіх своїх іпостасях («ластівка — то матінка кохання-парування і людям, і худобі»). То й намагаються люди приманити до свого обійстя цих божих посланців сімейним миром, злагодою та затишком, що ластівки, як відомо, полюбляють та цінують більш за все.
Окрім яскравого магічного символу в українському епосі (за переказами весняний птах населяє разом із зозулячим братерством пишне гілля Дерева життя та виступає посланцем між світів) ластівки також відповідають за ластовицю, мабуть не останню роль в цьому асоціативному ряді зіграло співзвучність слів. Тому вважається, як порушити заборону на чипання цієї свяченої пташки чи її дитинчати, то на покару сонце обдарує щедрими розсипами свого мініатюрного віддзеркалення і ніс, і щоки, а іноді — все тіло. А щоб позбавитися від цього Ярилиного дарунка, варто лише вмитися джерельною водою з примовкою: «Ластівко, ластівко! На тобі веснянки, дай мені білянки!», як побачиш в повітрі небесну вістку.
Образ птаха-щастя щільно вплетений в народну обрядовість, як в шлюбну (на дів-вечір в традиційним було виконане серед інших пісні про ластівку-матінку, що «вивела діток-одноліток: що перше дитятко — то красний Іванко, що друге дитятко — молода Мар’янка!»), так і в сезонній зі згадками її в піснях-весянках, купальних наспівах та щердівках.
В Україні існує легенда, що ні до якого Виру вісниці весни на зиму ні улітають, а просто залітають у осокові хащі на Здвиження, де обертаються на жаб чи надійно чіпляються лапками за якусь билинку і так зимують, аж допоки лід навесні не розтане та не відпустить їх знов бешкетувати на привіллі (за іншою версією — на Іллі вони ховаються в колодязі до наступної весни). Досі існує традиція після цієї дати джерела води не чистити, щоб не потривожити мирний летаргічний ластівчаний сон.
Християнство ж по-своєму трактує таке священно-шанобливе ставлення до божих птахів: згідно легенд, як Ісуса люди розпинали, так ластівки цвяшки з його хреста (за іншою версією – колючі терни з вінка розіп’ятого Христа) крали. Тому й кажуть, як ластівка в хату з недавнім небіжчиком — то його душа прощатися приліта, сам Бог на це їй дозвіл дає.
За українськими стародавніми сонниками купа ластівок насниться — то до скорої звістки (залітають до хати — доброї), одна — до подарунка, ластівчине гніздечко — на щастя, а господиня у ньому — на велику радість. Прикмети ж твердять: Благовіщення без ластівок — холодна зима; влітку ластівки низько — дощ близько; божий посланець б’ється у вікно — то до скорої звістки; не руйнуй ластівчину домівку — блискавка хату спалить; навесні побачити вісницю — кинь грудку землі на землю з примовкою: «Там виросте кріп, кріп сію»; ластівки голосно кричать — мир та добро славлять; ластівки з села — страшний мор в село.