Життя і смерть, вогонь і кров переплетені у вічному пристрасному танку всесвіту — то є святий для українців калиновий цвіт, саме Велике дерево життя і долі, білий світ в його сублімації від створення і до скону віків. Тому і шанують це дерево в Україні з давних-давен за лікувальні властивості, що допомагають видужати від напастей тілесних та духовних, за червоний колір жару, який дає змогу всьому живому продовжувати свій танець життя, за вроду милуючу око та цілуючу затишком душу.
Калина — то дівоча краса. В її гронах та гілках, листі та корінні закарбована вся жіноча доля з вранішньої юності і аж до самої смерті: радість, кохання, любов, вірність, зрада, журба, горе… все є в цьому чарівному дереві, щоб передати багатство почуттів та настроїв мінливої прекрасної статі: сам кущ — то україночка, а цвіт та ягідки — її дітки. Присутність її на подвір’ї вона ж виступала символом вірності та відданості в шлюбних відносинах та родинних стосунках. На вишиванках, в віночках, на рушниках, в мальованих візерунках, посуді, хатніх прикрасах… присутній калиновий образ як оберіг господині та її родини.
Червоно-алий, як витримане гарне вино, терпке на смак та дурманяче голову, сік Перунова дерева традиційно ототожнювався з дуалізмом крові, яка венами-судинами живить кожну клітину тіла, з одного чоловічим вогняно-яскравим бурхливим початком, з іншого — жіночим вогко-тягучим темним джерелом. Колір крові зробив калинові ягоди також частиною козацької культури, в якій вони виступали символом пам’яті по загиблих в бою воїнах, а сама рубіново-пурпурна гама стала базовою для так званої «китайки» (хустини, якою накривали обличчя полеглих).
Існує досі в Україні повір’я, що калина – духовний місточок між світів, єднальна ланка між минулим, сьогоденням та майбутнім. Може то повір’я з’явилося завдяки чудодійним лікарським властивостям калинових ягід, які завдяки унікальному набору вітамінів та мікроелементів ставлять на ноги вмить навіть важкохворих, а здоровим дарують приплив сил та енергії, що широко застосовується і зараз в народній медицині.
Листя калини заварювали в якості тонізуючого чаю, який випитий зранку надавав бадьорості на цілий день турбот та клопоту. Підпаленими гілками її обкурювали домівку від нечистого та тримали в руках при промовлянні заговору на зупинку кровотечі: «Калиновим мостом ішли три сестри: Калина, Малина і Шипшина. Не вміли вони ні шити, ні прясти, тільки вміли сікти-рубати, ріки пропускати: одна ріка водяна, друга ріка огняна, третя ріка кров’яна; водяною вогонь заливати, кров’яною кров унімати».
Український фольклор надавав ламанню калини чи падіння з її крапель вранішньої роси трошки інший, інтимний підтекст, пов’язаний з втратою цноти. Тому квіт, як ототожнення розквіт дівочої краси («пишна, як калина в цвіту»), широко використовувалися в весільній обрядовості та атрибутиці: весільний коровай та чарку молодої прикрашали калиновою гроною, її ж приплетали до гільця та віночка нареченої. «Калиною» ж називали все пов’язане з таїнством переходу від дівочого статусу до жіночого в день весілля саму наречену, її червону стрічку, сорочку після втрати невинності («Темного лугу калина, доброго батька дитина: хоч по ночах ходила, та калину при собі носила: купували купці — не продала, прохали хлопці — вона не дала, шовком ніженьки зв’язала, за всіх тому Іванку держала»).
В рослинній українській духовній архітектурі закарбованій в народних піснях та приказках, обрядах та магії, вишиваному орнаменті та размальовках хатин центральне місце посідає також красуня-калина, яку в якості оберегу і зараз саджають перед родинними домівками та на могилах пращурів в якості сильного духовного оберегу родини від нечистого та його посіпак. Бо вважається, що саме це і є земне втілення Великого дерево життя, на вершечку якого божі пташки (зазвичай соловейко чи зозуля) дзьобають червоні ягідки, та злітаючи з нього – приносять українству свіжі новини.
Калинова магія, як твердить народний паголос, як людина, все чує, все бачить, все відчуває… Вона маже багато про що може розповісти з дівочих душевних таємниць: хитається без вітру — молодиця за коханим тужить, швидко опадає калиновий цвіт — так мине дівоча краса, як гілля опускаються долу — сумує від самотності, ходити по калину — шукати нареченого, великий вражай ягід — старша жінка, а паламана — зраджена та покинута.
Навіть приворожити можна коханого, як покропити всі його ходжені стежки настоянкою на калиновому цвіті. От тільки робити це треба потайки, щоб ніхто сторонній не побачив. Недарма з китиць та грон перунового дерева, як твердять українські легенди, мавки зазвичай плетуть собі чарувальні віночки.
Священність калинового дерева в Україні була настільки всеохоплюючою (деякі лінгвісти вбачають в самій назві похідну від кола Сворожого, основоположної сентенції всього українства), що змалку діточки засвоювали, що не можна дереву завдавати найменшої шкоди — не тільки ламати гілля, навіть листя рвати без потреби («сухе калинове листя — то до смутку та недолі»). Садовили калину зазвичай в найкращому місці, де її ніхто з домашнього тваринництва не міг потурбувати – біля хвіртки за двором чи в палісаднику перед центральними вікнами. Старе ж засохле дерево обов’язково спалювали, щоб його душа знеслася до небес, а потім живильними краплями знов впала на землю, даючи життя новій парості калини.