Хто зі справжніх православних вірян Сполучених Штатів не чув про найбільшу українську святиню імені Андрія Першозваного в Саут-Баунд-Бруці? Адже окрім як мати честь носити звання кафедрального собору, вона ще є серцем найвеличнішого в Америці меморіального комплексу пам’яті жертвам влаштованого московськими окупантами штучного Голодомору українців 1932 — 1933 років.
І хоча він знаходиться геть на іншому континенті, був споруджений на честь подій, які напряму Штатів не стосуються, в пам’ять про тих, хто аж ніяк не був пов’язаний з Америкою, через багато років від означених подій… від того велич меморіального комплексу в Саут-Баунд-Бруці лише більша, як символу голосу крові та пам’яті, яку нездатна стерти жодна людська зла воля така суєтна і тлінна перед обличчям вічності.
Передісторія того Першозванницького американського собору почалася в далекій українській Ічні, що і нині височіє в антуражі старого вокзалу на затишному березі чернігівської Іченьки, з народження 8 січня 1879 року в невеличкій хаті місцевого кравця Василя Панасенко хлопчика, хрещеного ім’ям Степан (знаний під псевдонимом Васильченко). І хоча хлопчина не успадкував батьківських талантів, але Бог нагородив його іншим, не менш почесним та соціальнозначущім, який увічнить його ім’я не тільки на багатостраждальній батьківщині, а й в усіх куточках світу, де люблять і шанують живе українське слово — літературним талантом поєднаним з великим вчительським хистом.
Швидко промайнуть безтурботні, хоч і не такі вже і багаті, роки сповнених турбот навчання дитинства, юності. І буремний 1905-й постукає в души всіх тих українців, кому воля була дорожча за власну свободу — Степан обрав шлях боротьби (щоб покласти «хоч один камінчик, хоч одну цеглинку… на те нове велике будування»).., і був жорстоко покараний півторарічним ув’язненням в бахмутській буцегарні, подальшому катуванню в якій на заваді став лише тиф (його надважкохворого польовий суд звільнив, але навіть перед обличчям цілком імовірної смерті засудженого так і не повернув йому права на зайняття педагогічною діяльністю).
За ті недовгі спокіні-неспокійні шість років від повстанням та справжньою визвольною війною українського народу Панасенко встиг одружитись з Килиною, обзавестися двійкою синів та повоювати в якості командира саперної роти на полях Західного фронту Першої світової. Ну і звичайно всі ці події, як раніше своє вчителювання, покласти гострим словом на кінці пера на чистий паперовий аркуш.
1917-ий і Київ, Одеса, Белгород, Кам’янець-Подільський… в той період вся політична діяльність Васильченка обмежилася гострим пікіруванням чорнилами на білому полі. Тому, залишившись в Україні зразка радянської окупації він має змогу вільно працювати кореспондентом та повернутися за своїх улюблених викладання та виховання дітей. Хоч це і мало чим допомогло його хворому серцю, яке просто не витримало чергового етапу московського геноциду українського нації — 11 серпня 1932-ого, в перший рік штучного Великого голодомору, Степан Васильович помер від голоду, як і мільйони-мільйони інших його співвітчизників.
Його смерть була лише маленькою цяткою на мапі великої трагедії, але саме вона стала тією відправною точкою, яка запустила ланцюг подій і призвів до появи в далекому штаті Нью-Джерсі величного духовного поминального комплексу. Адже обом синам одного з батьків сучасної української літератури пощастило вирватися з концтабору під назвою СРСР, обидва осіли в Америці: старший, Василько, ніс своє архіпастирське слово в Нью-Йорку, а молодший, Юрко (знаний під американським прізвищем Кодак), пройшовши німецький полон Другої світової, повернувся до своєї довоєнної, опанованої ще в Київському художньому інституті, професії архітектора.
Саме в трагічній долі свого батька, талановитого українського письменника Степана Васильченко, та вчителя Юрій Кодак черпав натхнення під час створення замовленого українською діаспорою собору на честь Андрія Першозваного в якості домінанти меморіального комплексу в пам’ять всіх старих, малих і ненароджених жертв влаштованого московськими катами Голодомору українців 1932-1933 років, величного, аскетичного і звернутого до небес, як останні молитви, що зносили ті українці, помираючи від голоду.