Радісний та одночасно печальний день 27 вересня в традиційному народному календарі українських бджолярів, адже позаду сповнений турбот та переймань піврічний літній медоносний сезон, а але й попереду зимова невідомість, яку із завмиранням серця чекає кожна людина, а що вже казати за пасічників, на кону яких стоїть життя їхнього обожнюваного рою та їхньої власної сім’ї.
Саватія-бджоляра вважався останнім днем святої десниці початої на Зосима, до якого пасіка має бути підготована на зимівлю: бджілки нагодовані до відвалу, вулики утеплені та прибрані до льоху чи іншого зимника, пасіка прибрана, при її вході сплетена «Спасова (її ще звали «Савиною) борода… Не дивно, що після закінчення всіх цих турбот у пасічників був святковий настрій.
І хоча Осіння пасіка була, так би мовити, вузькоспеціалізованим професійним святом, а тому і святкувалась доволі скромно без заборони на будь-який вид праці. От тільки господиням обов’язково варто було напекти гречаників, млинців чи оладок з гречаного борошна нового врожаю политі медом («щоб і на мед, і на кашу в майбутньому році гречки вистачило»). Бо традиційно в Україні гречка — то майже свята національна культура, а мед з неї, за переказами, має ледь не магічні лікувальні та поживні властивості.
У господаря була інша турбота — організувати найменших, щоб вони молилися Саватію за добре перезимовування їхніх роїв та за наступний гарний медонос: «Дай, Сава, товариш Божий, щоб наступного року бджілки водилися, мед носили і не вмирали», – вважалося що лише щирість дитячої молитви зможе донести людські благання до самих небес («Бог дитину краще чує, бо безгрішна вона та душею щира»).
Вважалося, що першу божу муху (як в народі ще звуть бджілку) на українську землю зі своїх східних мандрів принесли саме Саватій із Зосимом, тому цих святих небеса і поставили доглядати пасічне господарство — хто добра людина, у того і добре рій роїться, а хто грішив багато — на покару дають ліниву матку, багато трутнів, а то й зовсім — мор нашлють. Тому на пасіках за головному вулику в центрі зажди висіли ікони святих поруч або з протележних боків для кращого захисту.
Прийшле християнство пересвятило Осінню пасіку на честь свого святого, Івана Богослова та поставило йому за обов’язок відзначати закінчення сівби озимки, опіка над її сходом та захист протягом зимових холодів («хто не посіяв до Богослова, не вартий доброго слова»). Його ж турботам були довірені всі творці ліку Божого та всіх християнських святих, тому іконописці і зараз почитають святого Івана за першого святого, який і натхнення дарує, і фарби добирати допомагає, і душу в картини поселяє, щоб кожна людина її відчути змогла.