Греція, Італія, Іспанія… магія його ліричного тенора змушувала тріпотіти та мліти від захоплення жіночі серця. І навіть в суворо-стриманих чоловічих очах під час виконання ним надскладних партій «Пікової дами», «Отелло», «Африканки»… ні-ні, та й проблискувала скупа сльоза. Магія співу була його життям, яке обернулося його смертю. Павло Порай-Кошиць — оперний співак, привід вагнерівських опер.
Попівське дитя народжене в українській глибинці зразка 1863 року. Йому за старовинним укладом була сама лише дорога в маленьку парафію (і це в кращому випадку) з холодною плебанією те сірим життям розбавленій лише радістю віртуозного виконаня церковних гімнів, якого ніхто не оцінить. Йому пощастило вирватися з замкненого кола, за яким діти спадкували професію та життя своїх батьків.
Хоча починався життєвий шлях Павла по накатаній: Богуславська, згодом Київська духовні семінарії, в яких на його превелике щастя окрім іншого викладався церковний спів. Саме на тих уроках відкрився його приємний ліричний тенор, відкривши для українського хлопчини шлях у вищі світи, про які в той час іншим, таким самим як він, простим смертним, годі було і мріяти — його приймають в хор великої княжни Олександри Петрівни.
Кошицевий багатий голос зачарував серце заможного новгородського купця Рукавишнікова, який спочатку переманив його до свого хору, згодом оплатив юнакові ледь за двадцять професійне навчання спочатку в Московській консерваторії, а потім – в міланських класах маестро Гоцці. В Італії він відчув запаморочливий смак першого успіху на великій сцені міста Ворчеллі, це сталося в 1887-ому.
Ангажемент в Греції, Іспанії, Італії.., але голос крові кличе його домів, в 1890-ому він дебютував на сцені Тефліської опери, де випробовує себе в доволі складних операх, за які місцева публіка носить юнака на руках та співає хвалебні оди… от тільки не всі музичні критики від його виконання в повному захваті. Так «Тефлісський лисок» відверто називає його мелодійним, але зауважує, що співакові «не вистачає голосу в кульмінаційних пунктах драми, де він переходить або на сухий речитатив, або в надривний крик».
Через рік з контрактом Київської опери він остаточно увірував в свої сили і повністю переключається на складні драматичні партії для сильного багатого голосу, і це попри наявні голоси критиків. Але гарна школа та звук золотих литавр зовсім запаморочили Палові голову. А тут ще й запрошення до Великих імператорських подмостків, які обрали його серед півсотні інших… було від чого втратити здоровий глузд та відкинути всі слабкі голоси суперечників.
Перші виступи, карколомний успіх і контракт з імператорським театром в середині сезону — нечувана річ. Хоч поспіх з яким Кошиця прийняли пояснювалась не стільки виключністю його талантів, скільки браком вокалістів серед наявних здатних хоч якось «витягти» складні драматичні тенорні оперні партії.
Історія повторилася, голоси м’яких критиків (композитор Корещенко зауважував: «У Кошиця дуже приємний приємний голос, добре відпрацьований nessa-voce, вміння філірувати звук… за виконання сильних драматичних партій співакові братися не варто») потонули в шквалі захоплених аплодисментів та запаморочливому запаху лаврового вінку, який на знак подяки піднесли тридцятирічному Павлу за виконання центральної надскладної партії Зігфрида в однойменній вагнерівської опери, що потребувало великої сили та витривалості. Як захоплені овації заглушили присмак гіркоти, що відчувався у голосі Кошиця наприкінці вистави.
Катастрофа наближалася зі швидкістю та невідворотністю розкочегареного локомативу: головні складні партії в вагнерівському «Тангайзері» навесні 1899-ого та «Опрічнику» Чайковського тоді ж зробили свою справу — наприкінці року верхній регістр голосу Кошиць втратив. Другорядні тенорові партії, невдала спроба перейти на баритон, лікування за кордоном… все закінчилося повним фіаско і звільненням з театру з мізерною допомогою в травні 1903-ого.
Він повернувся в рідну Кирилівку в сподіваннях відновити душевну рівновагу, з якою повернеться і здоров’я. Але не сталося, за рік голос так і не відновився… 2 березня 1904 року театральні і не тільки кола сколихнула страшна звістка — знаменитий тенор Павло Кошиць вкоротив собі віку, перерізавши горлянку лезом. Весь фльор трагізму тієї згубленої мідними трубами долі (адже співакові ледь перевалило за сорок, ще б жити і жити), при настільки пафосно-театральних обставинах просто не могло канути в Лету без наслідків — з тієї пори за вагнерівськими творіннями закріпилася стійка слава губительок оперних голосів.