Саме народження серед магічно-дивовижної краси величних Карпатських гір з їхнім одвічним зеленим оксамитом та дурманячим запахом столітніх смерек, що цілують блакить українського неба, ще й навесні, коли теплі промені яскравою веселкою осяюють все навкруги тисячі разів відбиті в кришталевих струменях гірських потоків, віщувало про появу на світ надзвичайно персони. Наче самі музи опустили з небес 14 квітня 1916 року колиску з поцілованим ними янголом, щоб він за коротку мить одного людського життя сколихнув глибоко сплячу душу української землі. Олена Заклинська, для якої танець завжди був життям.
Жаб’є (та котра Верховина), Ясіня, Велиий Бичків… і ще безліч великих та малих карпатських сіл, які пройшли через душу маленької Оленки в її мандрах разом з батьком-вчителем, Богданом Заклинським. Вже тоді вона рухлива та непосидюча почала жити танком через його магію сприймаючи та віддзеркалюючи навколишній світ. Батьківське різнобічна творча освіта та заохочення до пошуку вираження себе забезпечило дівчинці перші завзяті оплески повного залу її празької гімназії за танок з українською душею… їй не виповнилося ще й чотирнадцяти.
Ця крихка, наче порцелянова статуетка, україночка із залізною волею не тільки змогла дати відпір своєму авторитарному батьку в питанні подальшого здобуття саме танцювальної освіти (модернові студії Василя Авраменка, класичні — Олександра Костіна), а й дуже швидко завоювати собі репутацію в танцювальному світі, де на початку ХХ століття панувала наджорстока конкуренція (яскравим доказом чого є її участь в пльзенському «Джемборі»).
Перемишлянський дівочий інститут на час призупинив суттєвий професійний розвиток Заклинської, хоч вона і продовжувала аматорське самовдосконалення. Рушійним моментом в подальшій кар’єрі стали для Оленки переїзд до столиці Галичини та здобуття ґрунтовної трирічної освіти в студіях при Музичному інституті ім. Лисенка під наставництвом послідовниць модернових європейських течій танцю, Марини Бронєвської та Оксани Федак-Дрогомирецької, та класах теорії музики Романа Савицького та Миколи Колесси.
Ритмопластика та експресіонізм, які не оминули своєю увагою всі напрямки мистецтва початку ХХ століття, для Заклинської сталі сенсом життя в танці. Дрібні кроки з приступами з ектнокультурним гуцульським малюнком «Дрібушки» став фірменим стилем двадцятирічної танцівниці, і недарма – відточений до ідеалу за роки в 1938-ому він приніс їй першу премію на Брюссельському міжнародному фестивалі мистецького танцю попри запізнення на його відкриття через адміністративно-фінансові перепони чинені владою Польської республіки (виготовлення паспорту, транспортні витрати, вартість проживання та костюмів…).
Той феноменальний брюссельський виступ з уже сформованим власним українським стилем «Дрібушки», «Дороги», «Метелиці» та «Колискової» в двадцять два роки підзніс ім’я Оленки, на вершину львівського танцювального Олімпу. Окрім сольних виступів та роботи з малечею в «Українській захоронці» та «Рідній школі» вона отримує пропозицію від Наукового товариства Шевченка на дослідження культурно-обрядового матеріалу Лемківщини через музично-танцювальні традиції. Але початок Другої світової війни за рік руйнує цього так і не реалізованого проекту.
На два роки московської окупації Львова Заклинська практично зникає з широких підмостків і лише в 1941-ому знов з’являється на сцені Львівської опери в «Запорожці за Дунаєм» та «Серпанку П’єретти», корисний досвід яких стане однією з цеглинок досконалості її творчого образу в еміграції після радянської окупації Західної України в 1944-ому.
Відень та «Римський фонтан», поставлений в співавторстві з хореографом Віденського театру, Розалією Хлядек, повернули на мить її ім’я на професійну сцену європейського танцю, а сам танок став головною родзинкою її творчих вечорів на довгі роки.
Ось тільки як етнічна українка вона була репатрійована до табору для переміщених осіб в Інсбруку, де вона продовжує творити в різних іпостасях, виступаючи як танцівниця, вчителька та організаторка різноманітних заходів української діаспори. Там ж були народжені її «Гуцулка», «Радість», «Золотий сон»… Блискавичний виступ на місцевих театральних підмостках змушує владу таки звернути увагу на Оленки та проблеми репатрійованих.
В тому ж 1948-ому вона без вагань міняє непривітну Європу на канадський Вінніпег, де невдовзі обзаводиться власною школою українського танку та сценічним псевдонімом «Гердан». Її викладацька діяльність стає не менш успішною, ніж колись танцювальна кар’єра — вихованці Заклинської всього за рік навчання беруть цілу низку нагород на конкурсах і навіть відвідують великі міста США з гастрольним туром, що ще за рік забезпечує їй власну школу при Музичному інституті вже в найбільшому канадському місті Торонто.
Мистекиня продовжує творити, але вже не тільки на ниві живого танцю, а й малярства та літератури, в тому числі в якості дослідника-науковця теорії танцю. Це створює Олені ім’я в еміграційних канадсько-американських мистецьких колах і перетворює її на активну учасницю боротьби проти знищення московською владою української культури в окупованій Україні, в тому числі в якості кореспондентки газети «Свобода». Геніальний «Плач Ярославни» на музику Лисенка став тим самим епілогом всієї творчо-громадської роботи видатної української танцівниці.
Канадський успіх окрилив гуцулку на продовження своєї творчої боротьби за існування українства вже в Нью-Йорку, куди вона переселяється в 1956-ому, продовжуючи свою громадсько-політичну та танцювально-літературну діяльність. Але самотність та туга за батьківщиною з роками даються все більше взнаки… Всередині 1960-х вона починає чахнути так, що навіть довелося полишити активну викладацьку кар’єру.
Там в далекій Франції (куди вона на деякий час перебралася для одужання), поруч з ріднею, але на самоті, з нею лишилися лише українські спогади та література. Вона так і пішла в світ небесних муз з українськими крилами за спиною на чужині в далекій Пенсильванії, коли тужлива душа відлетіла у Вир 23 січня 1999 року.