Недарма українська народна мудрість каже: «Кров — не водиця», адже дуже часто, щоб бути просто щасливим спів падінням, талант батьків багато разів помножений розкривається в їхніх дітях чи онуках. Микола Пимоненко в цьому сенсі — був в цьому сенсі плоть від плоті свій талановитий батько, Корній Данилович, різьбяр та маляр від Бога, реєстр творчої спадщини якого налічував чимало церковних вівтарів.
Змалечку народжений на київській Приорці Микола в якості підмайстра допомагав татові в його храмових розпису, стіни деяких храмів Київщини берегли відбиток його одинадцятирічного. Тому не дивно, що за два роки його відправили навчатися до іконописної майстерні при Києво-Печерській Лаврі у художника Іванова.
Він точно народився під щасливою зіркою, бо талант шістнадцятирічного хлопця на стільки вразив метра художньої школи Терещенка, Миколи Мурашка, що він вмовив мецената прийняти Пимоненка-молодшого до своїх класів абсолютно безкоштовно. Сам Мурашко, Казимир Будкевич, Харитон Платонов — учень так гарно проявив себе в класах, що за рік йому паралельно запропонували репетиторську роботу для інших студентів. По закінченні школи в грудні 1881-ого юнак отримав право викладання в нижчих навчальних закладах.
Однак зупинятися на досягнутому Микола не збирався і вже восени наступного року блискуче складає вступні екзамени до Петербурзької академії мистецтв вільним слухачем і був зарахований до класів Володимира Орловського. От тільки гнилий клімат імперської столиці на стільки погіршив стан і без того хворих легень Пимоненка, що він через півтора року відмінного навчання (він встиг здобути за цей час три срібні відзнаки) був змушений полишити ті краї і повернутися на батьківщину.
В Києві його янгол-охоронець, Микола Мурашка, радо прийняв на посаду старшого викладача до своєї Київської рисувальної школи, в якій Пимоненко працював до її переформування в 1901 році на Київське малювальне училище з підпорядкуванням Петербурзькій академії мистецтв, в організації якого він активно приймав участь, а потім викладав до самої своєї смерті.
Картини Миколи Корниловича активно приймають участь в різноманітних виставках, де отримують найкращі відгуки: «После аукциона» та «На канікулах» (1883 — 1884), «Святочне ворожіння» (1888), Весілля в Київській губернії» та «Ранок Христова Воскресіння» (1891)… за останні дві він отримав звання почесного вільного члена Імператорської Академії мистецтв. Паралельно з тим Київське товариство художніх виставок, членом якого він був з 1897-ого, активно популяризує українське мистецтво в країні та за її кордонами.
Образи святого Миколая та святої Олександры, створені Пимоненком в соборі Святого Володимира, приносять їхньому автору орден святої Анни ІІІ ступеню. Членство в чисельних товариствах художників в Україні та за її межами, шалена популярність його картин.
Пимоненко був справжнім бловнем витівниці-Долі, адже йому пощастило народитися та прожити життя в той невеличкий відрізок часу, коли на українській землі панували відносний спокій, мати гарну родину (за дружину йому була донька його наставника, Володимира Орловського, жили вони зі своїми трьома дітьми в флігелі тестя на Гоголівській), визнання в міжнародних творчих колах (звання академіка живопису та придбання «Гопака» Лувром)… от тільки насолоджуватися цим Раєм на землі, а людям — його новими шедеврами відвела лише п’ятдесят років.