Вона приходить в останні теплі дні стрімко згасаючого року, щоб знаменувати закінчення такого довгого та виснажливого періоду вівцевого нагулу, коли українське безкрає небо єдине слугує вівчарам дахом над головою, ліжком — запашні трави лук та полонин, а ковдрою — єдиний власний плащ. І сон в пів-ока, щоб, не дай Боже, не проґавити ласого до легкої здобичі хижака, який під покровом ночі може зненацька з’явитися просто нізвідки. Тепер нарешті втомлені отарі зможуть досхочу спати в мареннях-передчутті наступної весни.
А поки 29 жовтня, в день Анастасії-Ввчарниці, пастухи цілком заслужено приймають подяку і шанування на свою честь від вдячних господарів своїх овець, яких вони після піврічної відсутності повернули до рідного обійстя не тільки цілими та неушкодженими, а й значно роздобрілими за рахунок набраної ваги та розкішного хутряного покрову, залогу забезпечення господині роботою, а всієї родини теплими речами на весь наступний сезон холодів.
Цього святкового дня на знак вдячності господарі лаштували для отарів щедрий стіл з обов’язковим овечим сиром, на початку якого всі разом зносили молитву-подяку Анастасії (за народними вірування береже отару) та її помічника, Аврамія-Вівчара, заступника самих пастухів («щоб вівці водилися»). Та й самих овець на свято зовсім не обділяли частуванням, що в купі мало за прадавніми повір’ями забезпечити благополуччя наступного вигульного сезону.
Окрім того вважалося за найкраще стригти останніх овець саме 29 жовтня, як запоруку ритуальної данини захисниці-Анастасії попередньо на ніч загорнувши ножиці для стрижки в жмут момни («овець грабують – пастухів годують»). З практичної точки зору дата була обрана не випадково — адже час був розрахований мудрими пращурами так, щоб до справжніх лютих морозів тваринки встигли обрости новим хутром та не померзли.
Адже навіть для просушки-прожарки сонячними променями вовняного одягу, килимів, ковдр… день Вівчарів вважався останнім в році сприятливим («сонячне світло хоч і недовге, а корисне»). І для білочок це була остання нагода поповнити свої зимові запаси смачними горішками висвітленими в палому листі вмираючим сонцем.
Незаміжнім молодицям Анастасія подарує щасливе заміжжя та люблячого чоловіка, якщо на її свята вони вдягатимуть корали. Саме ж намисто після весілля варто було вішати на покутті, щоб воно берегло оселю та її мешканців від нечистого та його бешкету. Загалом цього дня не можна бути з неприкрашеною шиєю, бо життя буде відповідним («пустим» та «голим»). Мисливцям ж та рибалкам небесна господиня за молитву в своє свято дарує професійну вдачу.
Ввечорі сім’я обов’язково збиралася разом на веселі посиденьки за святковим столом з різними обрядовими стравами приготованими з неодмінним використанням пшеничної каші з нового врожаю та овечого сиру, що вважалося магічною запорукою єднання, здоров’я та ладу родини на рік вперед (з’їдене все до останньої кріхти — вдачу та щастя на рік приманити). А як стріти Вівчарів в чужій хаті з чужими людьми — то на сварки та негаразди. Дитину в жодному випадку одну вдома не лишати вдома цього дня, бо це — наражати її на страшну, часом смертельну небезпеку.
Прийшле на українське землі християнство ототожнило Анастасію з однойменною своєю римською мученицею, страченою за свою віру, от тільки українці у всі віки дули віддані своєму корінню, тому обрядовість та загальний антураж свята Вівчарниці залишається незмінним і донині.
З прикмет на 29 жовтня в українському епосі збереглися: як Вівчарниця хмарна та стужа, так надалі осінь буде холодна та зимна; дощ на Аврамія відлигу віщує; як на ранок Анастасія голубів парує, так вдень їх сонце поцілує; лайка на Вівчара лихо привічає; як вовки в полі — до страшної долі (віщували епідемії, голод, війну); зоряна Анастасія — до тепла.