Витоки мегапопулярної української дитячої телепередачі всіх часів, що не дивно для жебрацької країни переможного пролетаріату та переможеного здорового глузду під назвою СРСР, де за наявності купи грошей для отримання персонального телевізора люди роками стояли в черзі, і навіть банальні радіолла чи радіоприймач ще в другій половині ХХ століття вважалася за предмет розкоші, ховаються в надрах саме Українського радіо, як більш доступного радянському обивателю засобу масового проведення дозвілля.
Фактично історія тоді ще радіопередачі «Казки дідуся Панаса» почалася в 1954 році з появою на Українській радіостанції актора столичних театрів Юного глядача та імені Франка, Габріеля Нелідова-Френкеля. Саме його такий ласкаво-знайомий кожній дитині голос відкривав мереживні фіранки до країни українських казок та легенд. Хоч самому актору і нелегко було поєднувати ефіри наживо з роботою в двох театрах, грою та озвучкою в кінострічок (саме його голосом в тому числі звучав перший анімований вітчизняний фільм «Пригоди Перця», знятий за мотивами знаменитого журналу).
Шалена зайнятість, підірване двома світовими війнами здоров’я, та й вже не молодий вік Нелідова на початку 1960-х все сильніше почали даватися вознаки (на той час актору вже пішов сьомий десяток років). Тому для забезпечення безперебійної трансляції улюбленої сотнями тисяч маленьких українців радіопередачі станція почала шукати дублера для «діда Панаса».
Шалений конкурс 1962-ого в дві сотні претендентів, які подалися на проби найзнаменитішого персонажу тих часів саме барвиста українська говірка та заколисувальний тембр голосу Петра Весклярова зачарували конкурсну комісію. І хоча він шукав всього лише приробіток для забезпечення свого сина Богдана (дружина Галина покинула його двома роками раніше, відмовившись слідувати за чоловіком до столиці) та сім’ї свого загиблого в Другій світовій брата, роль діда Панаса фактично змінила все його життя, назавжди вписавши так талановито втілений образ а аннали вітчизняної кінематографії.
Вексляровський дід Панас набув такої шаленої популярності серед українського малятства, що через сім років керівництвом Держтелерадіо УРСР було прийняте рішення вивести радіопередачу на великі телевізійні екрани — так в 1969-ому на УТ-1 з’явилась «Вечірня казка з дідом Панасом», що виходила щоп’ятниці за чверть на дев’яту вечора. І кожна передача, де «дід Панас» в інтер’єрі української хати в вишитій сорочці розповідав свої кмітливі байки з таємним мудрим змістом ставала справжньою сенсацією, находячи відгук у своїх маленьких глядачів: сотні листів, щирі подарунки для ведучого, переказування казок в дитячих садочках.
Пройде всього три роки, і ось вже діду Панасу, який активно був залучений на кінематографічному майданчику кількох студій знадобився дублер. На цей раз вирішено було урізноманітнити контент новою ведучою, «тіткою Катею» (ба більше акторка, Катерина Лозовенко, на цю роль вже з 1970-ого працювала над програмою в якості режисера). Родзинкою цих випусків «Вечірньої казки» стала помічниця ведучої, лялька Катруся (успішність проекту породило годинний недільний «Катрусин кінозал»).
От тільки забарвлена в традиційні українські кольори передача, нехай і для найменших малят аж ніяк не вписувалася в концепцію одна країна — одна культура — одна мова, яку так активно почала просувати окупаційна радянська влада на заході своєї імперії. Пік боротьби з українством на УТ-1 припав на 1988-й: спочатку пішли «діда Панаса», потім одного дня лялька Катруся просто зникла без сліду, а на останок «тітці Каті» просто було повідомлено: Ви у нас більше не працюєте. На цьому обірвався шлях найтоповішої української дитячої передачі, яка відправляла в царства Морфея всі повоєнні покоління української малечі.