Час лине, як нестримний гірський потік, і тільки люди, попри всі відкриття та досягнення сучасної науки і техніки, геть не змінюються на українській землі. Адже будь який мало-мальський чинуша вважає себе рівним самому Богу і зневажливо принижує всіх тих, за рахунок кого він фактично існує – українців, що своєю роботою та податками забезпечують йому та його сім’ї сите життя. Фактично цю практику на завжди вільні українські землі приніс із собою чобіт московського окупанта після ліквідації Січи. І єдиною зброєю боротьби з чиновницьким свавіллям і тоді, і зараз залишався суспільний розголос через засоби масової інформації.
Так на пожовклих сторінках «Нариси провінційного життя» зберігається гнівне звернення до редакції «Приазовського краю», як останній надії на справедливість, чермалицього дяка Симеона Юр’їва, що жалівся на безчинства правника Вольнера по відношенню до свого сина, Федіра, учня третього класу Катеринославської духовної семінарії.
Сам інцидент за описом трапився 12 серпня 1896 року в місцевій чермалицькій лавці, куди хлопчина був посланий батьком за в’ялкою, і звідки після загального привітання був жорстоко викинутий урядником з розпорядженням місцевому представнику правопорядку етапувати Юр’їва-молодшого під арештом до Маріуполя із звинуваченням у неповаги до Вольнера, яка виражалась у незнятому при зустрічі з незнайомим паном кашкеті. Окрім того податковий інспектор не тільки силоміць зашиворот тяг хлопчину до буцегарні, так що з нього аж той нещасний кашкет злетів, ще й серед вилиці штовхнув бідолаху на землю, поки Федір лише перелякано раз-у-раз лише перепитувався: «Та хто, Бога заради, ви?»
Вже за день Чермалицький д’як подав скаргу на чиновницьке свавілля що до свого сина місцевому губернаторові, в якій прохав по-перше просив позбавити Федіра від принизливого арештантського етапіювання до Маріуполя за наказом того податкового інспектора, а по-друге покарати Вольнера в судовому порядку за насилля та своєуправство. Відповіді від губернатора не будо.
Натомість за тим розпорядженням Вольнера 21 серпня за Федіром прийшов десятний з метою етапіювання до Маріуполя, але батько вирішив хлопчину самого не відпускати і вирушив разом з ним. Шлях ганьби на тарантайці під конвоєм дяк та його син, учень духовної семінарії… Через Сартану до по ліцейської дільниці Маріуполя їх доставили за кілька годин, де самодур-Вольнер виправдовувався перед потерпілим та його батько тим, що «просто не знав хто вони» (тобіш такі свої протиправні дії по відношенню до будь-якої особи не духовного сану він вважав цілком нормальним).
От тільки покарання чинуша за свої дії так і не поніс. Тому єдиним засобом домогтися справедливості у Юр’євих залишився лише суспільний розголос через місцеву газету «Приазовський край». Історія замовчує чим закінчилася ця епопея, але з огляду на звичайну московську практику, в якій інститут репутації та дотримання законів були у всі часи відсутній як такі, навряд чи Вольнер був покараний.