Переламний момент року, який затамувавши подих очікувало все живе на українській землі всі ці останні довгі місяці поступового осіннього вмирання. І хоча попереду ще лютуюча через програний двобій за небо стара Зимонька-Зима з її безкінечними непередбачуваними витівками та примхами, але молодий божич-Сонце вже з’явився на світ і з кожним днем тепер ставатиме все сильнішим, нехай і лише потроху, «на горобиний скок» чи «макове зернятко», щоб за півроку відвойовувати у пітьми землю.
День зимового сонцестояння (22 грудня), коли повноцінного світла лише три години на добу і, здавалось би, володарка пітьми, всесильна Мара, остаточно поглине цей світ, на допомогу приходив Спиридон-Поворотник, який тримав на своїх міцних плечах небо, поки богиня Лада народжує нове Сонце. Тоді на сході постає зоря великої Матінки-Діви і панівне сузір’я Кози відчиняє небесну браму богів. Носій світла, новий немовлятко-божич, в метафоричному контексті ототожнювався з яблуком в руці богині чи місяцем рогами гори на її голові.
Промовистий крик Світового півня, яким він оголошує про народження нового носія світла, традиційно в Україні настає наймістичніша пора року — Святки, які триватимуть аж до Водохрещі, час великих чудес, гадань та веселощів. Адже панування злих сил на землі добігло кінця, новий захисник добра і світла народився!
Щоб полегшати Спиридонові стримувати темряву, а Ладі — в пологах з давніх-давен в Україні в ніч на 22 грудня було прийнято розпалювати велике багаття, біля якого молодики після вечірніх гулянь всієї громади чатували до третіх півнів, щоб не дати його загасити силам пітьми. Вдома ж господарі теж не спали, пічку топили, чекали на народження нового Сонця. І хоча хода його, як і будь-якого немовляти невпевнена та малопомітна («на гусячу лапку» чи «курячий дзьоб»), дай тільки строк — і за кілька тижнів воно вже корові один бік нагріватиме.
Для чоловічої статі Сонцеворот мав свою магічну привабливість, адже традиційно його помахом починалася улюблена броварнева страда по підготовці до тривалих зимових свят. Першу партію різдвяного пива ставили варити одразу після опівночі, щоб перші промені сонця відбилися в склянці, що віщувало гарний врожай хмелю та пшениці на наступний рік. Вдень ж у господарів були свої турботи – струшувати останні яблука та груші з гілок дерев в саду з примовкою «День, піднімися гори! Сонечко, повернись, жаром наберись! Красне сонечко, в дорогу вирушай, зимовий холод забувай!».
Господині ж зачинали передріздвяні приготування з прибирання, прикрашання, куховарства… але передусім хоч трохи ритуально виділяли трохи часу на рукоділля, зокрема плетіння мережив, якими прикрашалися не тільки святковий одяг, а й вишиті рушники, постільна білизна, фіранки, адже 22 грудня разом з Спиридоном за українськими повір’ями на землю ступала Анастасія Мереживниця, небесна покровителька жіночого рукоділля.
Прадавня обрядовість на зимовий сонцестій полягала в обов’язковому зрізані з кожного дерева в саду по гілочці і встановленні на обідньому столі в воду — розпустяться бруньки до Василя, буде гарний врожай. А ще задля прискорення приходу тепла сприяв ритуал видачі дзвонареві, завдяким якому церковний дзвін розносив благу звістку про народження нового сонця по всіх окрузі, на знак подяки 24 срібників зібраних громадою.
Вважалося, Анастасія Мереживниця рок пророкує — кожен з дюжини днів після зимового сонцестояння відповідно відбивали погоду на наступні дванадцять місяців, а ранок на Спиридона: червоний — трудень красний, сніговий — нещасний, хуртовинний — напасний.