І відкрилися небеса. І опустився на землю вогненний стовп. І з’явилася у вогні тому Божа матір. Голову її вінчала золота корона, а права рука тримала скіпетр – саме так згідно легенди було явлено знамення святості Почаївської гори.
А починалося все з жаху і страху, що накрили Русь-Україну воронячими крилами, коли незліченні орди Батия в ході Західного походу 1237 – 1242 років захопили стольний град Київ, а народ православний поставили на коліна. Розгром, сльози, безчестя, зганьблені святині – данина заплачена невблаганному ворогові, який налітав, немов ураганний вітер, на своїх конях з кривою шаблею в руці.
Розорення і спустошення, залишені на згарищах процвітаючих колись міст змушували їх мешканців шукати притулок в глухих лісах, порожніх степах, на кам’янистих пагорбах. Ченці розореної Києво-Печерської лаври розбрідаються по землі в пошуках благого місць, де їх вірі ніщо не загрожуватиме. Двоє з них стають монахами-відлюдниками, які облюбували в якості свого нового будинку кам’янистий лісистий пагорб в закруті річки Ікви.
Тут ченці облаштовують своє житло, вириванням в кам’янистій землі печер. Дні їх проходили в постійній молитві про заступництво і дарування миру. Мабуть сила їхньої віри була настільки сильна, що Богоматір зійшла до них з небес щоб заспокоїти і благословити на заснування храму в цьому місці. На знак підтвердження свого Явлення з каменю дотиком правої стопи викинула вона джерело цілюще, яке не вичерпалося й досі.
Свідком вогняного стовпа, що спустив на грішну землю Богоматір, на вершині Почаївської гори був і місцевий пастух Іван Босий, та тільки лик святої йому не відкрився. Лише двох уклінних, які склали в трепетній молитві руки, ченців застав на вершині пастух.
З тих самих пір місце це святе ніколи не залишали монахи, пам’ятаючи про велике знамення небес. Згодом тут виріс величезний храмової комплекс – Свято-Успенська Почаївська лавра, а джерело подароване Богоматір’ю, укрите шовковим платом під бронзовим в золоті і сріблі зображенням Явища, і зараз несе зцілення і благоденство страждучим.