Фортечні стіни, високе плато, мужність захисників – хороший засіб протистояти будь-якому ворогові. Але бувають обставини, коли перевірені засоби не допомагають і залишається сподівається лише на Бога, який дасть віру, і людей, що поруч, які підставлять своє плече.
У нелегкий час стіни Чуфут-Кале не раз рятували своїх жителів від ворогів: хто з низ відступав відразу, боячись облагородженої людською рукою неприступності фортеці; хто не витримував сам багатоденної облоги під градом каміння, киплячої води і стріл, що сипалися з вершини, а інші і зовсім обходили стороною, навіть не намагаючись наблизиться до гірського плато.
Але був, кажуть, в історії один випадок, коли ні страх, ні час, ні дріб’язковість наживи не змогли зламати дух нападників. Караїмські захисники твердині, знесилені від постійної напруги, пали духом перед обставинами, адже ватажка їх було вбито; барабани ворога гриміли практично постійно, сповіщаючи про чергову атаку; води в колодязі не вистачало щоб усім напитися, а для метання залишилися лише камені їх будинків. До того ж значна їх частина склала свої голови в бою чи, на хворобливому ліжку чи… Та залишилося їх суща дрібниця.
І от коли катастрофа здавалася неминучою, мати, яка втратила у цій війні всіх своїх синів, подарувала надію на життя і свободу обложеним. Алтин-Апай – так її звали – принесла до останньої лінії оборони обмазалу глиною сітку, що служила домом для бджіл, і закликала в самий розпал ворожої атаки кидати вулики вниз, щоб жертва її синів та інших захисників не минула марно.
Одна за одною потягнулися до обриву караїмські жінки з бджолиними будинками в руках. І ось настав вирішальний мить – ворог біля самих воріт, далі зволікати вже не можна. І полетіла вниз зі скелі остання надія мешканців Чуфут-Кале на порятунок.
Облогу було знята того ж дня. Мирне сонце знову засяяло над печерним містом. Звичне життя повернулася на круги своя. Але чи надовго… Лише ім’я кмітливої жінки на ім’я Алтин-Апай залишилося у віках як символ стійкості і мужності перед лицем особистої трагедії.