Його життя – одне ціле з наукою. Його праця – ціла епоха в культурі. Його спадщина – безцінна частина історії та мовознавства, археології і фольклористики, літератури та етнографії України. І все це, не дивлячись на звання академіка, під грифом «українофіла», «націоналіста» і «контри» – в залежності від освіченості чергового уряду та його фобій, пов’язаних з Малоросією.
Матеріальне втілення праць і пам’ятник на честь Дмитра Івановича Яворницького – це Дніпропетровський історичний музей, їм заснований і названий на його честь. Тут кожен зал буквально дихає теплом з такою любов’ю зібраних руками метра експонатів, який усі свої сили захопленої молодості і впевненої зрілості віддав на збирання, дослідження, аналіз, опис…
Але царська влада на роботи Дмитра Івановича безапеляційною рукою накладала штамп «українофіла» і всі пов’язані з цим обмеження крім іншого, включали заборону на викладання історії в усіх навчальних закладах Російської імперії. Для видалення ж бунтівного професора, який продовжував захоплено працювати над історією своєї батьківщини – Малоросії (Яворницький народився в Харківській губернії) незважаючи на адміністративний тиск, подалі від легкозаймистих столичних умів у відповідних інстанціях було прийнято рішення про призначення його директором Катеринославського (Дніпропетровського) музею. Він був не проти, з головою занурившись в улюблену роботу.
Перші роки радянської влади на крилах вітру змін принесли тимчасове полегшення долі Д.І. Яворницького – йому присуджують науковий ступінь академіка АН УРСР (1929), робота йде своєю чергою. Але політичні бонзи швидко зрозуміли загрозу його діяльності – народ, який має свою славну історію не схилить голову чужій волі – повторила шлях такого ненависного їм царського режиму, почавши за фальшивим доносом 1933 року в обласній газеті гоніння на захопленого історика під ярликом «контри».
Здається всі нещастя обрушуються на голову Дмитра Івановича – його виганяють з музею, позбавляють пенсії, будинок постійно осаджують перевіряючи комісії та «компетентні» органи. Але найгірше, що на думку самого етнографа зробила влада – це не давала працювати. Іноді він з тугою запитував у своєї вірної дружини – Серафими Дмитрівни – чому їх не випускають за кордон, адже там він міг би працювати в музеї, нехай сторожем, але в музеї! Адже його робота – це його життя.
До останнього дня (помер академік Яворницький у віці вісімдесяти п’яти років), не дивлячись на катаракту на обох очах, слабкість і недокрів’я, його захоплений мозок постійно працював, народжуючи все нові і нові факти-перлини української історії з піску плідних дослідницьких праць.