Місце обітоване з тисячолітньою історією. Поселення на берегах літописного Бога, в житті якого були свої злети і падіння, перемоги і поразки, збережене перстом долі. Місто, народжене великою перемогою 1362 року князівства Литовського над грозою Європи – Золотою Ордою.
Дар (від слов’янського «вьно») Бога (літописна назва річки Південний Буг) – так згідно з однією з найромантичніших версій можна трактувати походження Вінниці, яка жодного разу за час свого існування не змінювала своєї назви-статусу, що зберігає, як запевняють деякі, її серед бур і негод шістсотлітнього життєвого шляху.
А можливо своєю назвою місто, за право володінням яким билися найсильніші європейські держави від Русі до Литви, зобов’язане зовсім не могутньому Південному Бугу (згідно з іншою версією), а всього лише малому братові його – невеликому притоку Вінничка, що живлить велику українську ріку біля міських околиць, як маленька крапля породжує безкрайній океан.
Або зовсім не з однією з трьох стихій земних пов’язане ім’я Вінниці – це литовські князі Коріатовичі вирішили увічнити славне вино (зі старослов’янської – «придбання»), яке отримав їхній рід після грандіозного розгрому монголо-татарського війська при Синіх Водах, що похитнув столітній ханський трон на європейських землях, – великі земельні наділи північно-західного Поділля з перспективою на власну державу.
Може все на багато прозаїчніше? Адже зі староукраїнської «вінниця» перекладається як винокурня – місце де народжується на світ один з найбільш улюблених і ненависних, самих шанованих і сваримих напоїв всіх часів і народів, який дарує в малих кількостях світло в очах і крила за спиною, а у великих – темряву і брудну калюжу.
Кожна з версій має своїх прихильників і супротивників, кожна по-своєму гарна. А Вінниця тим часом живе і процвітає завдяки імені або щасливій зірці, під якою народжена, жителям чи годині перемоги, що послужила відправною точкою життю міста… І стає вона лише гарніше та цікавіше рік від року, змінюючи свій вигляд, але зберігаючи нетлінну душу.