Герб латиницею на фасаді «З давнини – сила». Напевно ніхто не може заперечити цей вислів. Ніхто, крім того хто кохав по справжньому, коли два серця б’ються як одне, і помисли передаються на відстані, і час не владний над цим почуттям.
Але у створювачки палацу з гербом є на це всі права. Адже це її коханню, пронесеному крізь життя під чорною вдовою мантією, зобов’язаний цей шедевр своїм життям. Палац князів Гагаріних став останньою лебединою піснею красуні Тасо.
А починалася казка з сумним кінцем серед далеких гірських вершин і зелені Грузії, де новопризначений міський генерал-губернатор князь Олександр Іванович Гагарін в салоні першої красуні Кутаїса Манани Орбеліані зустрів її спокусницю-дочку Анастасію. Різниця майже в чверть століття анітрохи не применшувала чудесної краси і гармонії пари, яка поглинула уми всього вищого світу тисячолітнього міста.
Пишне одруження і клятви у вічній вірності не змусили себе чекати. Три з невеликим роки минули як один день. Але неспокійний час диктував свої правила – приходить звістка про загибель чоловіка близької подруги Тасо (як любовно називали Анастасію близькі) Катерини Чавчавадзе. Для підтримки подруги в тяжку хвилину дружина генерал-губернатора покидає сімейний притулок, щоб вже ніколи не побачити коханого і єдиного – в скорботному будинку її наздоганяє сумна звістка про смертельне поранення в сутичці з сванетськім князем її ненаглядного Олександра.
Манана несамовито благала Бога не дарувати її дочки безумство, адже горе настільки скувало її душу і волю, що два місяці не виходячи з кімнати вона виплакала всі очі. Але сила волі незламної крові грузинських князів перемогла перший напад горя, закувавши серце в лід. Настійна потреба бути там, де був щасливий її єдиний, і де вони планували будувати своє щастя удвох покликала Анастасію в Крим.
Тут у маєтку Гагаріних в селищі Кучук-Ламбат княгиня сховала свою красу серед вічних Кримських гір, плюскоті хвиль і шумі зелені, закутавшись у свою удовину печаль. А як символ нев’янущого кохання та вірності клятві, яку вона виголосила перед очима Бога, під кінець свого життя вибудувала вимріяний улюбленим Олександром замок-палац на високій кручі мису Плака. І з гордо піднятою головою, з девізом на щиті «У любові – сила» Тасо тихо відійшла в інший світ, знайшовши спокій у дворику палацової Олександро-Невської церкви.