Арамейці, іранці, тюрки, серби, хорвати, угорці, хазари, половці … не кажучи вже про слов’ян, які живуть тут і понині, – ось неповний перелік народів, які колись вважали цю землю своєю, а дуба-велетня шанували за найбільшу святиню. І хоча сучасні дослідники, боячись помилитися, датують вік зеленого дива сім’ю століттями, деякі історики проводять паралелі між ним і священним деревом константинопольського імператора Костянтина VII Багрянородного, про який він згадує у своїх працях (а це Х століття).
Хоча хтозна, може дуб на правому березі Дніпра в районі острова Хортиця і є те саме Дерево Миру, на гілках якого спочивав сам Господь, а змій вступав у запеклу суперечку з птахом. Адже поклониться йому, як символу Світової Вісі (де крона царство небесне, стовбур і кора – земне життя, а коріння – палаюче пекло), приходили багато поколінь європейських народів, щоб просити милості і благополуччя для свого народу або рідні, для себе особисто або для страдженого.
Недарма з ім’ям запорізького дуба народний переказ пов’язує все недавні знакові події в історії Європи: багатий урожай його жолудів до благополуччя і вдалого року, а їх відсутність – до неврожаю та лихоліття, слабка ж крона і зовсім до катаклізмів і війнам, в той час як рясне і сильне листя символізують мир і спокій.
Так згідно з легендою, навіть забобонний ватажок Третього рейху, натхнений чутками про чудо-дерево української землі, мав намір вивезти його в Німеччину (ось тільки живим чи зрубаним – про те думки експертів від народу розходяться), щоб схилити удачу на свій бік і остаточно закріпити перемогу за вермахтом. Але не судилося… адже Світову Вісь не можна посунути за своїм бажанням без згоди вищих сил.
І нині сучасники гідно зберігають традиції своїх предків – діти велетня зараз виростають, висаджені дбайливою рукою тих, хто ввібрав з молоком матері європейські традиції і культуру, на трьох континентах, з тим щоб небеса послали в місця їх мешкання благословення і захист, врожаї і мир, спокій і добробут.