Історія
На початку XVIII століття (1721 рік), коли кровопролитні завойовницькі війни, здавалося б, залишилися позаду і свої перші невпевнені кроки ступали прогрес і творення, перлина житомирських земель, яка тоді ще входили до складу Речі Посполитої, отримала нового господаря – багатий посаг, куди входив і Бердичів, отриманий Миколою Фаустином Радзивіллом (1688 – 1746) за Барбару Завішу (1690 – 1770), примножив і без того величезні статки литовського князівського роду.
Дбайливість нового власника незабаром дала про себе знати підвищенням економічного добробуту жителів міста на березі Гнилоп’яті. Ось тільки ідилії довелося продовжуватися лише чверть століття… Передчасна смерть чоловіка стала справжнім ударом для Барбари, так що пам’ять про свого Миколу вона вирішила увічнити будівництвом нового міського храму на честь його небесного покровителя.
Виклопотаний княгинею Радзивілл дозвіл від Київської митрополичої канцелярії на будівництво нового костелу в Бердичіві було датовано 8 травня 1748 року, а вже через три з половиною роки в день зимової пам’яті Миколи Чудотворця 6 грудня 1748 року дерев’яна святиня була освячена дзеканом Раковським.
Благодійниця не залишила своє дітище і після спорудження, підписавши фундацію від 25 березня 1750 року на землі під церковним комплексом (храм, будинки священнослужителів, кладовище), орні землі, сінокіс, хутір з усім майном (ліс, став, сад, млин, тік, два городи) біля Малих Низгірць.
Після смерті Варвари в знак подяки і поваги її праці в костелі святого Миколая на прохання сина Матвія, який отримав Бердичів в управління, 4 грудня 1774 року було освячено малий престол великомучениці Варвари, за що храм отримав понад наявних ще орних земель.
Миколаївський храм знаходився під захистом роду Радзивіллів рівно до того моменту, як після другого поділу Речі Посполитої житомирські землі опинилися під владою скіпетра російської корони в 1793 році і православ’я як державної релігії. Миколаївська парафія вже через рік була віддана в розпорядження останньої, а католик за віросповіданням Матвій Радзивілл почав тривалу безкровну війну за повернення своїх земель, подарованих храму раніше.
Так, починаючи з 1802 року, коли господар Бердичіва зробив нерівноцінний обмін всіх раніше дарованих Радзивіллами храму орних земель з хутором на набагато менші за площею наділи поблизу Семенівки «у віддаленому і невигідному місці», а ще через два роки позбавив парафію половини садибної землі біля самої церкви, почалися багаторічні судові тяжби за майно, за якими 13 липня 1816-го було прийнято рішення на користь храму зі збитками (при цьому в кінці 1809 року церковним старостою був укладений контракт з майстром Іваном Андрєєвим на будівництво дзвіниці за 530 червінців).
Однак, на тому судовому рішенні історія протистояння не закінчилася: в 1821 році князь знову забирає храмові землі, а після судової реформи 1824 року, коли Свято-Миколаївська церква у зв’язку з близькістю до Успенського собору була позбавлена класності і статусу парафіяльної, її садибні землі рік по тому офіційно закріплюються як міські для будівництва центральної площі з перспективою зведення нового кам’яного храму. Залишилися лише цвинтар та грунт під п’ятьма хатами церковнослужителів.
Наслідуючи тенденції, вже єдиний дерев’яний храм Бердичіва Микольський перетворюється в цвинтарний, приписаний до собору (1834), а після смерті Петра Борковського в 1848 році до нього більше не призначаються настоятелі (служби проводять священики кафедрального).
Непрезентабельний вигляд церкви в самому серці міста на зорі прогресивного нового ХХ століття, мабуть, змусив згадати адміністрацію про її проблеми і той давній нереалізований проект зведення поруч з центральною площею кам’яної святині. В результаті 30 листопада 1908 року в місті в присутності єпископа Чигиринського Павла пройшли урочисті заходи приурочені до освячення нової кам’яної церкви Чудотворця Миколая.
Переворот 1917-го і встановлення влади більшовиків на сім десятиліть кардинально змінив плавний хід історії святині: в 1923-му Свято-Микольський перший раз стає кафедральним собором, 4 лютого 1930-го – постановою Окружного виконкому він позбавляється дзвонів на користь Фонду індустріалізації країни, в лютому 1938-го його духовенство арештовується, а 7 квітня того ж року – і зовсім закривається для богослужінь.
Інакше як «дивним» вибір влади рад цієї храмової споруди в якості місця проведення агітаційної діяльності доктрини своєї партії в 1920-х не назвеш. Мабуть, незабаром це усвідомила і нова бердичівська адміністрація, так що її в числі багатьох інших швидко перекваліфікували на зерносховище з конторським відділом.
Богослужіння відновилися в Миколаївській церкві лише в лютому 1942-го, коли місто перебувало в глибокому німецькому тилу, а влітку того ж року окупаційна влада почала її ремонтно-відновлювальні роботи.
Досі залишається загадкою чому післявоєнний період, зареєстрована в травні 1945-го як парафіяльна обитель Іскри Божої не було закрито в рамках атеїстичної політики комуністичної парії, а продовжувала свою діяльність, хоч і в досить обмежених умовах.
Заговорити в повний голос храму допомогло набуття Україною незалежності в 1991 році, після чого богослужіння стали носити регулярний характер, оновлено внутрішній інтер’єр, створено професійний співочий колектив, поступово збільшується кількість вірян. Так що статус собору, отриманий з рук єпископа Житомирського і Новоград-Волинського Гурія 7 квітня 1996 року став для його духовенства гідною винагородою.
На цьому перетворення головної православної святині Бердичіва, що вже відсвяткувала свій столітній ювілей, не закінчилося, а лише вийшло на новий рівень, обіцяючи блискуче майбутнє, про що чимало свідчить золочення її куполів в 2013-му і реставрація іконостасу.
Архітектура
Нинішній величний кам’яний храм не йде ні в яке порівняння з тим дерев’яним побудованим з дуба, ощелеванним сосновими дошками тричастним з опаясанням костелом під гонтовим дахом з трьома залізними покритими позолотою хрестами і дзвіницею на три дзвони (в 1809 році побудована окремо стояча дзвіниця на сім дзвонів), який колись стояв на цьому місці. Його різьблений дерев’яний іконостас був прикрашений олійним розписом, але особливу цінність становили подаровані Барбарою Радзивілл дві ікони «Святителя Миколая» і «Матері Божої Ченстоховської».
Нинішній Свято-Миколаївський собор Бердичіва являє собою цегляний з ліпними елементами споруджений в необароковому стилі ансамбль, що складається з двоярусної дзвіниці під шатровим дахом над бабинцем і храмової хрестовокупольної будівлі з гранованою апсидою в східній частині.
Головною домінантою храму служить величезний купол на високому світловому барабані, прикрасою якого виступають круглі люкарни-рамки із святими ликами і одягнена в позолоту главка з православним хрестом. Основний його обсяг крім фігурної кладки фриза і декоративних чвертьциркульних фронтонів декорують парапетна балюстрада по верхньому контуру, пілястри коринфського ордера, раскрепований лобовий карниз, витіюваті картуші з бубнами, повторювальні фронтони сандрики.
Особливостями оформлення дзвінниці, основні елементи якої відповідають загальному стилю комплексу служать перехідні міжярусні барокові спливи, кутові тричвертні колони верхнього ярусу і шатрове з маківкою завершення.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Житомирська обл., м. Бердичів, вул. Європейська, 7.
Офіційний сайт: http://sobor.berdichev.in.ua
Посилання
- Нотатки мандрівника. Місто бойової сокири
Як дістатися
Автотранспортом по трасах М21 (Е583) (Житомир – Бердичів – Вінниця – Могилів-Подільський). По місту вздовж вулиць Житомирської або Волочаевської – Вінницької до Європейської, на якій знаходиться головна міська православна святиня.
Міжміським транспортом з Житомира до Бердичіва, а потім громадським, що прямує по вул. Європейської до Свято-Миколаївського собору.