Країна червоних рад застрягла в брежнєвському застої; войовничий комунізм став для неї основною релігією, а атеїзм – новою вірою. До української волі ще довгих два десятиліття. Але справжня людина в усі часи залишається людиною, не дивлячись на всю мішуру навколишнього суєти і гучні закличні промови тимчасових правителів…
Коли в 1970-ому на чолі виробничого управління водопровідного господарства «Дінець» став Михайло Васильович Ніколаєнко, у древньої святині, що століттями зберігала душу Кочетка і вже п’ятдесят років покинута животіла на задвірках історії, з’явилася надія на відродження в кращих традиціях християнської віри. Адже у нового керівника окрім комуністичного партквитка ще була душа, яка плакала, побачивши жахливість стану унікального храму ікони Володимирської Божої Матері.
Після довгих поневірянь по чиновницьким кабінетам, які так і не принесли результатів в справі реконструкції пам’ятника архітектури, Михайло Васильович вирішив відновити церкву в Кочетку силами довіреного йому підприємства. Знайшовши однодумця в особі заступника голови Харківського облвиконкому Уварова, який на свій страх і ризик видав в 1984-ому офіційний дозвіл на передачу святині в ведення ВУВГ «Дінець». Головним відповідальним за реставрацію був призначений інженер господарства Сергій Лук’янович Комаров.
Ходіння по інстанціях зі складеною Українським науково-реставраційним управлінням проектно-вишукувальною документацією десятирічної давнини для отримання дозволу на початок робіт тривали ще рік, адже відновлення християнського символу в атеїстичній країні було практично викликом суспільству.
Але навіть отримання всіх можливих дозволів не могли в бюрократично-ангажованому радянському суспільстві зробити реставрацію простою і швидкою справою: енергомережі затягували перенесення шести своїх опор, дорожньо-будівельне управління не вирішувало питання поліпшення інфраструктури, технікум лісового господарства саботував озеленення прилеглої до комплексу території, а ще були пошуки міді необхідної чотириміліметрової товщини і фахівця її обробки, юридичне закріплення об’єкта, забезпечення будівельними матеріалами, зірки для куполів, ескізи хрестів…
І всі ці труднощі не змогли зломити рішучості Ніколаєнко і Комарова довести реставрацію до кінця. Для реалізації проекту було залучено заводи «Електроважмаш», «Чугуївський паливної апаратури», «Донецький металургійний». Благо почалася радянська «перебудовна» пора, і до питань релігії ставилися вже не так суворо, як раніше (хоча за встановлення хрестів на куполах Ніколенко все ж отримав сувору партійну догану).
Історія з хрестами знайшла своє продовження в 1986-ому, коли нарікання Ніколаєнко на з’їзді Товариства охорони пам’яток про не золочені хрестах зовні вже відновленого Володимиро-Богородичної церкви дійшли до заступника голови Ради Міністрів УРСР Тронько, який віддав розпорядження про відновлення історичної автентичності головного символу християнської віри храму в Кочетку. А ще через рік майстрами Київської науково-реставраційної ділянки було розпочато внутрішньохрамовий розпис.
І в кожної хвилиною відродження древньої святині країна, яка протягом півстоліття намагалася її знищити, робила крок у небуття. Так великодушність і сила волі йти проти системи двох людей врятували від забуття зберігача частинки історії української землі, який завдяки їм зараз, як і раніше, ширяє над безкрайніми слобожанськими просторами в дельті Дінця та Тетлеги, оберігаючи віру і надію рідного Кочетка.