Правда це, чи лише красива легенда, якими так славиться Львів, тепер вже ніхто і не скаже напевно, адже було це, як кажуть, в ті далекі часи, коли одне з найстародавніших міст України було ще дуже молодим і лише почало відраховувати перші століття свого існування…
Коли в середині XV століття перші брати-бернардинці постукали в Галицьку браму і отримали милістю Анджея Одровонжа свій, нехай на перших порах і дерев’яний, оплот, ніхто з місцевих обивателів з числа їх релігійних шанувальників і супротивників не міг передбачити, що це сама милосердна доля стукається в їх життя – монастирські стіни із зовнішнього боку львівського оборонного периметру стали тим додатковим бар’єром, який не завжди вдавалося подолати ворогам на шляху до серця Галичини.
На знак подяки місту над Полтвою, що давало їм притулок і їжу, у бернардинів, як кажуть, був заведений звичай стояти дозором на вершині найвищої монастирської вежі, вдивляючись в південні далини, котрі в середньовіччі таїли в своїх глибинах одвічну загрозу. Мідний дзвін годинника того донжона відраховував кожну годину мирного життя великого міста і бив на сполох при будь-якій загрозі його мироустрою. А ще його дзвін о сьомій вечора сповіщав варту про настання ночі і час замикати міські ворота на засув.
У лютий мороз, в спопеляючу душу і тіло спеку, вітер, дощ і сніг святі отці день за днем справно піднімалися на вершину вежі, виконуючи покладену на монастир обітницю. Ніщо не порушувало ідилічну картину галицьких теренів і того нещасливого дня, доки самотня постать в чорному раптом не побачила на горизонті стрімко сунучу разом з сутінками, озброєний ятаганами смерч кочівників – лічені хвилини, і страшна загибель для сотень стала б неминучістю.
Смерть, кров, горе, сльози – картини одна страшніша за іншу пронеслися перед уявним поглядом ченця, а до рятівних семи годин було ще цілих п’ять хвилин. Гул тупоту копит ворожої кінноти з кожною секундою наростав… Тоді, не довго думаючи, святий отець перевів хвилинну стрілку на баштовому годиннику на п’ять хвилин вперед і благословенний дзвін оголосив округу, послуживши сигналом до закриття південної міської брами.
Львів було врятовано, а в пам’ять про того бернардина та його кмітливість годинник на монастирській вежі біля Галицької брами аж до Другої світової показував час на п’ять хвилин вперед, хоча можливий ровесник тих чудесних подій, мідний дзвін 1588 року, і був в 1917-ому знятий і перенесений на зберігання в Історичний музей, що врятувало його від переплавки на зброю воюючою Австро-Угорщиною, котра тоді мала гостру потребу в меді.
Як серце міста на час радянської окупації годинник на дзвонарській вежі Бернардинського монастиря завмер, щоб через пів-століття відновити свій мірний хід під рукою ентузіаста у відліку життєвих віх незалежної України.