Він народився надто рано – на зламі епох, коли віковbq московський царизм упав під ударом збройного люмпена, щоб породити на світ ще більш страшне чудовисько, яке заради знищення української національної самоідентифікації змусить пройти його батьківщину крізь голодомор, репресії, вогонь світової війни, духовні злидні атеїзму під червоним прапором рад, але про це ще ніхто не знав…
Українець за народженням, українець в душі Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, як і мільйони його співвітчизників, в перші роки більшовицького правління був сповнений райдужних очікувань свободи, рівності і братерства – вступив в комуністичну партію, вступив в загін особливого призначення, збирав продрозкладку й організовував вибори в Ради.
Прозріння настало дуже скоро, коли його повість «Смерть», як глибоке дослідження методів витравлювання Московією національних свідомості і гідності української нації з перетворенням її цвіту на манкурта, і книга «Землею українською» були піддані нещівній критиці, а його самого, ще не відрахувавшого і тридцяти років зроду, звинуватили в націоналізмі, та так, що бігти від бризок отрути радянських критиків від літератури довелося аж до далекого Казахстану.
На кілька років про Антоненко-Давидовича забули, поки після вбивства Кірова маховик репресій не був розкручений радянською владою на повну. Плужник, Косинка, Фальковський, Буревій, Влизько… його черга настала 2 січня 1935 року, коли «чорний воронок» на довгі десятиліття забрав його від життя. Але спочатку будуть моральні і фізичні тортури Народного комісаріату внутрішніх справ для визнання провини участі у міфічній терористичної організації і видачі спільників.
Чи своїй незламній упертості в небажанні обмовити кого-небудь навіть під загрозою смерті з гордими словами справжньої людини: «Таким людям, як я, можна жити з переламаним хребтом, але з переламаним моральним хребтом я жити не зміг би», або з яких-небудь інших причин, але Бориса Дмитровича все ж не розстріляли як більшість його національно-ідейних українських товаришів по нещастю. Його прогнали через всі жахи ГУЛАГу і дали десять років концтаборів, а потім його було відправлено на довічне заслання в Красноярський край, село з символічною назвою Малороска.
Мучемий отриманими в концтаборах численними хворобами Антоненко-Давідодовіча, не дивлячись на номінальну реабілітацію 1956-ого, після повернення до Києва продовжує переслідувати НКВС, перейменоване на КДБ з тією ж сутністю. Його книги, нехай і без гонорарів, видаються в Болгарії, Польщі, Австралії, Англії, США, але не на батьківщині. Посилено поширюються чутки про його психічну неспроможність. Проводиться робота з рідними для його дискредитації.
Навіть змученого старого на порозі смерті КДБ боялося його, адже згідно заповіту над письменника могилою мав звучати гімн Івана Франка «Вічний революціонер», що сильно турбувало чекістів у зв’язку із потужними антиросійськими настроями в Україні.
Бориса Дмитровича не стало 9 травня 1984 року о 10 годині 45 хвилин. Але навіть після смерті він тріумфував над московитами, багато в чому завдяки своїй названій доньці Яринці – не дивлячись на спроби керівництва Київської письменницької організації організувати похорон як рядового громадянина без урочистого мітингу, виклик родичів на килим в КДБ, він був похований з вінком із барвінку та калини, широкою червоною крайкою через плече за козацьким звичаєм і хрестом в терновому вінку.
Ось тільки слова гімну Івана Франка прозвучали над його могилою лише за п’ять років, коли Україна була вже в одному кроці від свободи від столітнього Московського ярма, але так до кінця і не зробила його, переклавши тягар відповідальності за справжню незалежність за покоління третього тисячоліття, по звуки:
«Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю, -
Він живе, він ще не вмер…»