Справедливість по-московськи

Його життя почалося в щасливій родині священнослужителя чернігівської глибинки зразка 1893 року і, здавалося, була приречена на настільки ж сито-благополучне продовження до земного кінця – натхненно-піднесеній натурі з семінарською освітою за плечима саме місце в тихій парафії під боком у коханої дружини в оточенні цілого виводка дітей.

Але доля-жартівниця рідко прислухається до бажань земних підопічних – вступ Василя Еллінського в 1914-ому на економічне відділення Київського комерційного інституту змінило його життя, а переворот 1917-ого привів до лав Української партії соціал-революціонерів в якості одного з організаторів і лідерів її лівого крила, пізніше перетвореного на самостійну партію комуністів-борців.

Активна діяльність на червоних революційних теренах в поєднанні з випуском партійної газети “Боротьба”, боротьба проти Гетьманщини, Денікіна, Директорії і польські арешти забезпечили йому безперешкодний вступ до лав комуністичної партії більшовиків України і тепле місце в її Центральному комітеті в 1920-ому.

Після анексії східноукраїнських земель більшовицькою Московією Василь Михайлович під псевдонімами Еллан, Блакитний, Гарт, А.Орталь стає одним з основоположників нової радянської української літератури, виступаючи в тому числі редактором урядової щоденної газети “Вести”, автором численних статей та фейлетонів, організатором першої в Україні спілки письменників.

Протягом останніх п’яти років життя Еллінський разом зі своїми вчорашніми соратниками по партії “борців” намагався вибудовувати нову українську культуру, але здоров’я, не дивлячись на молодий вік, було вже не те і його громадянська діяльність на грунті культивування радянських цінностей в Україні слабшала.

Йому пощастило – він встиг померти в 1925-ому від серцевої хвороби у віці тридцяти двох років, до як його більшовики влаштували в Україні штучний Голодомор 1932 -1933 років з законом “Про три колоски”, що забрав у своїх кістлявих обіймах за приблизними оцінками від двох до чотирьох мільйонів людських життів, в спорожнілі будинки українців заселили вихідців з Мокшанії, а через п’ять років всіх його товаришів по літературній і революційній боротьбі (в тому числі Г. Гринько, О. Шумського, П. Любченко) комуністичний режим без суду і слідства по вигаданним звинуваченнями поставив до стінки і розстріляв, а творчу спадщину – збезчестив.

Однак і після смерті “подяка” більшовиків наздогнала Еллана-Блакитного – в 1937-ому меморіальне кладовище полум’яних борців революції і авіаторів загиблих в бою в чистому полі поруч з Харківським аеродромом, де знаходилася і його могила, розорав трактор, зрівнявши з землею, а бюст встановлений проти його будинку в тому ж році звалили (офіційна версія – наїзд п’яного водія). Відновлювати пам’ятник не стали, а літературна спадщина Василя Михайловича на довгі десятиліття опинилося під забороною

Його ім’я, звичайно, потім реабілітують за рядки “Тобі, Україно, моя, и перший мій подих, и подих Останній”, але радянська сутність діяльності так назавжди і залишить чорну мітку націонал-зрадника на його творчому доробку.

25-06-2018 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.