Історія
Напевно передбачити наслідки черговий турецько-російської війни 1787-1791 років не змогли всі великі мудреці і віщуни Сходу, інакше б османські правителі всіма наявними засобами постаралися б її уникнути – Порта назавжди втратила Північне Причорномор’я. У числі одного з найчудовіших придбань імперії двоголового орла стала укріплена фортеця Хаджибей.
Зручне місце розташування на високому березі із затишною бухтою біля підніжжя рішенням петербурзького уряду від 1794 року забезпечили процвітання на цьому місці нового міста під ім’ям Одеса. А який же скільки-небудь великий населений пункт імперії, де влада і релігія в усі часи складали єдине ціле, міг існувати без власного храму?
Для будівництва першої православної святині святого Миколая Чудотворця був схвалений проект військового інженера В. Вонрезанта поруч з дерев’яним однойменною храмом. Вже 14 листопада наступного 1795 року відбулася урочисте освячення наріжного каменю у фундаменті майбутнього кафедрального собору митрополитом Гавриїлом Бенулеску-Бодоні (1721 – 1812).
І хоча спочатку будівництво планувалося закінчити за сім років, що при значній сумі державних асигнувань і фінансової підтримки приватних осіб було цілком реальним терміном, але смерть імператриці Катерини II (1729 – 1796) і сходження на престол Павла I (1754 – 1801) заморозило більшу частину громадських проектів нової чорноморської столиці, в тому числі і Миколаївського соборного (статус з 1800 року).
Роботи поновилися лише з призначенням градоначальником Одеси в 1803-му Армана Еммануеля де Рішельє (через два роки генерал-губернатор Новоросійського краю), близького друга нового російського імператора. Саме за його активного лобі активізувалося будівництво міських громадських будівель і споруд, в числі перших з яких були два міських храми Миколаївського та Катерининського.
При збільшенні початкового асигнування будівництва в чотири рази і нагляду з боку неаполітанського архітектора Франческо Фраполли (1770 – 1818) головний вівтар собору був освячений архієпископом Катеринославським Платоном Любарським (1738 – 1811) на честь Преображення Господнього вже 25 травня 1808 року, що назавжди змінило його ім’я.
При цьому внутрішнє оздоблення нової святині було значно скромніше її пишного зовнішнього оздоблення. Та й дуже розчарувало парафіян відсутність при Будинку Господньому дзвіниці з малиновими дзвонами. Саме цим питанням перейнялися в 1825-му, схваливши проект брата його будівельника Джованні Фраполли ( – 1826).
Роботи по спорудженню дзвіниці Спасо-Преображенського собору були закінчені якраз з перенесенням центру Херсонської єпархії в Одесу і наділення його кафедральним статусом (1837 рік). При цьому сама будівля у зв’язку зі зміненням ролі потребувало збільшення площ, для чого через чотири роки був замовлений проект об’єднануючою храму з дзвіницею трапезної архітектору Д. Гейденрейху.
Протягом усього XIX століття проводилися численні ремонти, перебудови і добудови головної православної святині Бессарабії, виправленням яких перейнялися лише в 1900 століття, коли була проведена масштабна трирічна реконструкція з адаптації її до змінених умов і збільшення площі місткості до дев’яти тисяч осіб (що зробило храм одним з найбільших в країні).
Однак вся розкіш творіння численних зодчих вмить впала під рукою шаленого люмпена, який захопив владу на українських землях після більшовицького перевороту 1917-ого в період загострення його атеїстичної боротьби – в 1936-му храм було зруйновано: спочатку його позбавили скільки-небудь цінних предметів інтер’єру, включаючи мармурові облицювальні плити, а потім розібрали на будівельний матеріал до фундаменту звичайно ж за підписом чергового міського архітектора, що не визнав його високу архітектурно-історичну цінність.
На місці Спасо-Преображенського храму і прилеглої до нього площі радянська влада за проектом архітектора Е.С. Баумштейна організувала сквер імені Радянської армії з центральної алей шириною тридцять п’ять метрів. На мете ж головного вівтаря при заступництві академіка Володимира Петровича Філатова (1875 – 1956) був влаштований розкішний фонтан архітекторів Г.М. Готгельф і І.М. Абрамовича.
Питання відродження духовної спадщини нації було піднято одеською міською владою напередодні нового третього тисячоліття після здобуття Україною незалежності. Так що вже 1 лютого 2000 був закладений наріжний камінь у фундамент майбутнього Спасо-Преображенського кафедрального собору.
Фінансування робіт йшло виключно на кошти пожертвувань і тривало всього п’ять років. Після освячення собору прах подружжя Воронцових, Єлизавети Ксаверівни (1792 – 1880) та Михайла Семеновича (1782 – 1856), злочинно викинутий більшовиками зі своїх вікових могил і перепоховання небайдужими в 1936 на місцевому Слобідському кладовищі, був повернутий на своє споконвічне місце.
Архітектура
Одеський собор являє собою в плані базиліку (90м х 45м) з високою (72м) триярусною дзвіницею над бабинцем, купольним на світловому барабані завершенням над средохрестям та двома меншими над нижньою перемичкою хреста, розташований в південній частині Соборної площі в двох кроках від старого центру Одеси.
Класицизм, як основний напрямок архітектури чорноморської перлини, залишив свій відбиток і на лиці її головного храму: колонні портики доричного і іонічного ордерів, пілястри іонічного ордера, трикутні фронтони в обрамленні фільонок, аркові отвори з архівольтами і листям аканта в замку, рустовка стін, барокові фронтони трансепту, балюстради з витонченими балясинами, меандр фризу, таблички-картуші та витончена форма церковного завершення додають зовнішності монументальної споруди легкості і візуальної химерності.
Додаткова інформація
Адреса: Україна, Одеська обл., м. Одеса, пл. Соборна, 3.
Як дістатися
Автотранспортом по трасах Е95 (М05) (Київ – Одеса), Е87 (М15) (Одеса – Ізмаїл), Е58 (М16, М14) (Маріуполь – Мелітополь – Херсон – Миколаїв – Одеса – Первомайськ), М22 (Одеса – Іллічівськ). У місті по спуску Маринеско – вул. Софійської до вул. Преображенської, на якій розташовано головний міський храм.
Громадським транспортом до Одеси, а потім до Соборної площі, де розташована Спасо-Преображенська святиня.