Далеке минуле української землі загублене десь між правдою і вигадкою в огорнутій серпанком легенд пелені. Багато історичні події, маючи в підгрунті реальні факти до невпізнання змінила народний поголос, перетворивши майже на казку. Одна з таких численних загадок пов’язана з міфом-напівправдою про велетнів («обрів»), які охороняли її кордони від посягання войовничих сусідів.
Згідно легенди саме обри на зорі української історії перемогли східнослов’янське плем’я дулібів, жорстоко придушили опір і захопили їхні землі. І сила їхня була настільки велика, що кочівників успішно протистояли регулярним військам самої наймогутнішої Візантії в період правління імператора Іраклія в VII столітті, ведучи з нею запеклі бої за території сучасної України.
При цьому історична наука вважає українських велетнів цілком реальним народом кочових аварів, які мешкали на великих просторах Північного Причорномор’я і за угодою з Візантією охороняли її дунайське прикордоння від набігів слов’янських племен. Пізніше, після залишення землі дулібів з невідомих причин, вони влилися до складу Аварського каганату, під протекторатом якого проіснували ще два століття.
Зникнення ж обрів перекази пов’язують з карою небесною за жорстоке поневолення дулібів, дружин яких велетні в якості помсти за непокору впрягали в свої вози замість коней, і гординю непереможного війська (зневага до всевишньої милості і плювання на сонце). Хоча історики вважають, що «кара Господня» спіткала велетнів мечем Західного імператора Карла Великого лише в VIII столітті, коли їхній народ був розгромлений в рамках франківської експансії і християнізації європейського світу.
Досі в глибинці існує думка, що що так звані «скіфські баби», яких так щедро зберегла українська земля особливо в Таврії (Василівка, Янчеркраці та ін.), – це і є ті самі велетні відразу зменшені і звернені небесами на кам’яні статуї, коли чаша земних гріхів племені була сповнена по вінця. Вони чекають, коли закінчиться відведений їм термін покарання, і тоді прокинуться обри від вікового сну і розправлять свої могутні плечі, щоб стати на захист рідної землі. Тому в українських селах і панських садибах їх кам’яні статуї завжди стояли на сторожі брам та плетнів.