Ціна примх шляхти в усі часи була незрівнянно мала в порівнянні з тим почуттям гордості, які увічнювали їх славу і подвиги в століттях як символ роду для майбутніх поколінь. Хоча і простих смертних, часом, промені цих примх опромінювали своїм світлом, даруючи радість серед сірих буднів буття…
Родове гніздо Жолкевських перетворене їх нащадком, Яном III Собеським, на королівську резиденцію бачило на своєму віку чимало пишних кортежів монархів Європи, тріумфальних маніфестацій переможних армій і розкішних виїздів місцевої шляхти, але в умах і серцях городян того часу всіх їх затьмарила вистава на головній міській площі влаштована за помахом руки королівської особи.
Хоча передісторія грандіозного видовища почалася ще в 1683 році з величної перемоги Яна III над Османською імперією під Віднем, яку польський правитель, як вище своє військове досягнення, через якийсь час вирішив увічнити на чотирьох батальних полотнах головного міського храму в нагадування невірним союзникам і науку вдячним нащадкам.
Ось тільки запрошений італійський майстер полотна і кисті Мартін Альмонте чесно попередив коронованого замовника про свою необізнаність у військових справах (ніколи раніше не бачив битв на власні очі і не писав картин з подібним сюжетом).
Але король Польщі одним помахом руки смів всі сумніви художника – він наказав на Вічевому майдані влаштувати рольове шоу з відтворення подій тієї самої знаменитої польсько-турецької Віденської битви, одягнувши одну половину жолкевського гарнізону в парадну форму, а другу – в турецький військовий одяг. Увесь великий простір перед замком було очищено від торговців, їх місце зайняли похідні намети протиборчих таборів.
І ось після багатоденних приготувань настав день вирішальної битви, у якої не бракувало глядачах з городян, жителів навколишніх сіл і запрошених шляхетних гостей. Противники зійшлися в запеклій сутичці в центрі Вічевого, наче то була не всього лише рольова постанова, а справжній бій з ворогом. Публіка кричала від захоплення, Ян III знову переживав то п’янке почуття переможної слави, а майстер холодною рукою мазок за мазком закарбовував цю історичну подію на полотні.
Ті батальні полотна три віки прикрашали костел святого Лаврентія, поки в 1740-му новий господар замку, Михайло Радзивілл, не перевіз їх в Несвірж в числі інших жолкевських військових скарбів, які покоління колишніх власників збирали століттями.