Справедливість і правосуддя – дві важкоз’єднані речі, адже людина слабка за своєю природою, обставини бувають різні, факти трактуються по-різному – “правд багато, а істина – одна”. І зараз при сучасному розвитку криміналістичного справи трапляються кричущі помилки, а що вже казати про Середньовіччя, де питання винесення виправдовувального / обвинувального вироку частіше лежало більше в площині віри або приватних інтересів зацікавлених сторін, ніж доказової бази.
Тому взяти на себе роль судді дано не кожному – тут без великої частки самовпевненості, впертості, непогрішності та здорового скепсису не обійтися. В іншому ж випадку вийде як у відомій комедії Грибоєдова: “А судді хто?” І добре, якщо помилка цих обтяжених комплексами, нав’язаними стереотипами, людськими вадами або просто корумпованих служителів Феміди не має безповоротних наслідків з драматичним кінцем для їх підопічних.
Як кажуть, одного разу у Львові сталося саме так – невинний за рішенням лавників (середньовічне галицьке найменування суддівської професії) поплатився життям за чужий злочин. Ні, істинного злочинця в кінці-кінців було знайдено і він отримав заслужену кару, та тільки безвиннопокараного було вже не повернути. Звичайно це траплялося і раніше, і пізніше, але в той раз, мабуть, цей непорядний вчинок дуже сильно розгнівав вищі сили – в міській ратуші з’явилася літаюча труна, лякаючи в науку запізнілих лавників.
Як довго той страшний привид, що з’являвся опівночі зі страшним гуркотом та виттям в порожніх залах, стояв на сторожі львівської справедливості, та й чи існував він взагалі – тепер вже не скаже ніхто. Мабуть його поховав під своїми руїнами обвал 14 липня 1826-ого.
Чотириста років відділяє той Львів від нинішнього. Змінилися покоління, пішли цілі епохи, стерлися подробиці тієї давньої міфу-історії, але все також цокає годинник на вежі ратуші і виносять свої вироки сучасні лавники в надії на істинність свого рішення і позбавлення від кари Небес у вигляді літаючої домовини.