Чотириста років жах періодичних навал кочівників шматував українську землю. Життя в постійному страху, адже татаро-монгольські, потім татаро-турецькі полчища могли з’явиться з-за обрію будь-якої хвилини і, спаливши і розчавивши усе на своєму шляху, зникнути в хмарі пилу з під копит своїх коней до наступного разу.
Так було і в 1675-ому – незліченні орди зі сходу на чолі з візиром Кара-Мустофою та Нуреддін-султаном спустошили землі Поділля і Волині, посіявши кров, горе і сльози. І слава переможного походу так і не була б затьмарена, якби на шляху одного з турецько-татарських загонів не трапилася Почаївська гора з монастирської обителлю на вершині.
Ціль здавалася легкодоступною, а здобич обіцяла бути багатою, адже двоє братів, що з нагоди опинилися поза монастирських стін в цю сумну годину, не чинили ніякого опору перед обличчям смерті від удару турецького ятагану, прилеглі села і так вже лежали в руїнах, допомоги обложеним чекати було не звідки.
Останнє, що залишалося зробити чернечій братії та місцеві в пошуках захисту під покровительством святих стін – це за наполяганням ігумена піднести свої останні, як вони думали, земні благання про порятунок до святого лику Почаївської Богородиці в головному храмі. Моління тривали всю ніч, і, о диво, вранці перед очима здивованої православної громади постав невинно-чистий український степ з акуратними прямокутниками полів без сліду ворожих полчищ.
Почаївські легенди свідчать, що бусурменські військо відступило після того, як над монастирем з’явилося небесне військо з Богородицею на чолі і преподобним Іовом в колінопреклонній молитві біля її ніг. Сяючі обладунки янголів сліпили ворожих воїнів, а пущені турецько-татарською армією стріли поверталися і вражали їх самих, так що гроза української землі в паніці кинулася тікати подалі від страшного явища, давлячи і калічачи в сум’ятті і поспіху один одного.
Подальші ж версії розвитку подій відрізняються – за однією версією захисники обителі кинулися навздогін за туреско-татарським військом, багатьох з них назавжди залишивши в українській землі, а за іншою – все скінчилося відносно мирно, але злякані настільки страшними подіями бусурмани надалі обходили Почаївську святиню десятою дорогою.