Ненаситна жага влади паморочить розум і вбиває душу. Той, хто піддався їй спокусі, перестає бути людиною, здатний зневажити всі соціально-особистісні правила і догми заради примари владарювання. Українська історія з жахливою періодичністю падала в руїнах з волі таких недалеких тиранів “з грязі в князі” і ледачого народу, готового йти за солодкими обіцянками популістів в солодких мріях про багатство без зусиль. Один з найяскравіших прикладів минулого – колишній слуга Богдана Хмельницького, для легалізації якого була придумана нова посада кошового отамана на Запорізькій Січі.
З одного боку він строчив вірнопідданські листи московському цареві з обіцянками урізати права українського козацтва після вступу на гетьманську посаду, а з іншого – активно сам та через своїх поплічників підсапував козацтво з обіцянкою повсюдної вольниці і рівняння всіх в багатстві не залежно від чину. Тоді ж активно готувався грунт для Чорної ради (без участі старшини) для обрання нового ватажка Лівобережжя, яка відбулася в порушення правил Січі в червні 1683-ого в Ніжині – Брюховецький домігся свого, а його опонент Яків Сомко ледь зміг накивати п’ятами.
При потуранні нового гетьмана народ кинувся грабувати козацьку старшину і видатних воїнів. Вакханалія в алкогольному і кривавому дурмані тривала три дні. У підсумку все полковники були замінені наново на лояльних новому уряду, а Сомка разом із найактивнішими противниками зі старшини – стратили за звинуваченням у зраді.
Восени 1665 року Брюховецький вирушив на уклін в свою метрополію, повністю здавши інтереси України підписанням з власної ініціативи Московських статтей (знищували місцеві пільги, посилювали царську владу). За зраду він отримав боярський титул, шляхетну дружину та багаті земельні наділи, його полковники – дворянські титули.
Обмеженість помножена на жорстокість лівобережного гетьмана обернулася для України по його поверненню новими випробуваннями – грабежі і вбивства під прикриттям влади набирали обертів – однією з жертв його репресивної машини стала гядацька полковниця Гостра, спалення живцем за малу провину.
Повстання проти Брюховецького спалахнули відразу в декількох містах одночасно. Першими їхніми жертвами на місцях ставали московські військові привезені гетьманом для керівництва на місцях та найбільш жорстокі місцеві чинуші. Почався козацький рух за перехід під владу гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка.
Усвідомивши неминучість відплати Брюховецький переметнувся від Московії до Дорошенко в надії залишитися гетьманом, при цьому плекаючи надію прийняти турецьке підданство для захисту від вчорашніх союзників з Мокшанська боліт. Але царська влада, що сама “з’їла собаку” на інтригах і зрадництві, направила для приборкання зрадника величезне військо, під тиском якого він був змушений відступити за Дніпро під захист гетьмана Правобережної України. Тоді ж до нього звернулися десять сотників з вимогою віддати гетьманські клейноди, включаючи булаву.
Відповідей був арешт сотників з клеймом заколотників та їхнє відправлення закутими до Гадяча. Це переповнило чашу народного терпіння – козаки увірвалися до намету Брюховецького, схопили його і притягли до Дорошенко, який лише махнув рукою – і з колишнього гетьмана Лівобережжя зірвали одяг і насмерть забили рогатинами і дрючками. Лише в повазі його статусу Дорошенко наказав тіло зрадника відвезти до Гадяча і поховати в церкві Богоявлення.