Українські гниди, які вбили незалежність країни зразка 1917 року, щоб на сім десятиліть втопити її в безнадії радянського буття та знищити цвіт нації в тюрмах і таборах московитів, покалічили сотні тисяч життів живих і ще не народжених в еміграції. Одним з таких представників української інтелігенції був Володимир Винниченко.
Він, автор переважної більшості нормативних і законодавчих актів Української народної республіки в якості голови Директорії і тритомника «Відродження нації», назавжди покинув захоплену червоними радами рідну землю в 1920-ому разом з дружиною Розалією Яківною, щоб після десятиліття поневірянь і усвідомлення відсутності перспектив повернення в Україна нарешті в жовтні 1934 року остаточно осісти на французькій Рив’єрі в містечку Мужен, що в департаменті Приморські Альпи.
З тих пір як більшовики агресивно почали впроваджувати русифікацію окупованих територій, і українська література опинилася під забороною, книги Винниченко не тільки не перевидавалися, а й вже надруковані вилучалися з бібліотечних фондів по всій країні рад. Тому сім’ї доводилося виживати без авторських гонорарів лише фізичною працею.
Ізольованість від культурного середовища та перейманні долею рідної землі, нехай і в раю Середземномор’я, не давали літератору спокійно насолоджуватися життям. Все це виплескувалося на сторінки більш ніж ста його оповідань, п’єс, сценаріїв, листів, щоденника і мазками фарби все нових полотен.
Інтенсивна культурна праця в проміжках між добуванням хліба насущного на своїй садибі «Закуток», яка стараннями господарів після перебудови змінилася на затишне домашнє вогнище українсько-європейського зразка в оточення плодовитого саду і великого городу. Та й ласкаве море не обділяло своїми щедротами старанного Винниченко-рибалки.
Останній з регулярних записів в щоденнику одного з ідеологів української незалежності зроблений його рукою 1 березня 1954 року. А потім, за п’ять днів, був прекрасний тихий передвесняний вечір, і величезний вогняний диск сонця ледь-ледь торкався Естереля, коли чоловік і жінка Винниченко поверталися зі своєю щоденної прогулянки біля «Закутку». Він взявся за ручку дверей, в останній раз глянув на неповторні барви заходу, а в наступну мить Разалія, котра на хвилину замилувався чудовим видом, обернулася, щоб побачити як життя назавжди йде з її чоловіка разом з останніми променями великого світила.