Український неофіт

Вона народилася в зразковій українській радянській родині, де батько стояв у витоків “правильного” комуністичного кінематографу, воював на фінський війні та обіймав посаду директора кіностудії, а мати – спочатку виховувала дітей в санаторно-шкільних закладах, потім – шила костюми на кіностудії чоловіка. Був ще старший на десять років зведений по матері брат, котрий загинув на полях Другої світової.

Сама ж Алла Горська прожила з мамою в обложеному Ленінграді дві зими, закінчила Київську художню школу імені Шеченко з відзнакою та Київський художній інститут. А далі були тільки райдужні перспективи: виставки, викладання в школі мистецтв, членство в спілці художників, власна (на двох з чоловіком) майстерня на Філатова…

Але як заглушити той голос української волелюбної крові, який все голосніше звав до опору тієї московській системі, яка намагалася знищити в українському суспільстві будь-які прояви особистості як такої, а разом із цим самоповагу, людяність та відданість своїй країні через заборони, катування та вбивства?

Разом із чоловіком, Віктором Зарецьким, та Симоненком, Танюком, Світличним українська художниця організувала клуб творчої молоді “Сучасник”. Вони ж перші насмілилися відкрити моторошну правду про розстріли в Биківнянському лісі радянськими НКВСніками своїх політичних опонентів і не тільки – назавжди в пам’яті Алли Олександрівни закарбувався увесь жах від хроніки поїздки до тих страшних місць, де діти грали у футбол простреленим у потилицю черепом свого однолітка. Поїздки до політв’язнів по радянських концтаборах, протести проти нових арештів української інтелігенції…

Комуністичні спецслужби звичайно ж не могли не почути той сильний голос історичної правди, який все гучніше лунав над Україною з подачі Горської через її авторитет та витвори. Каральна машина запустила свій механізм, що пришвидшувався з кожним помахом – вигнання зі спілки художників через вітраж “Шевченко. Мати” (зничтожений владою), цькування в пресі, постійний нагляд… і загадкова смерть.

Тіло Алли Горської було знайдено в льосі на васильківській дачі свекра 28 листопада 1970 року, а сам Іван Зарецький за “офіційною” версією після вбивства невістки буцімто одразу покінчив життя самогубством на залізничній колії, його тіло знайшли в 34км від місця трагедії.

Ця зрежисована КДБ версія не витримує жодної критики і не пояснює, як слабкий літній чоловік з паличкою міг подолати кремезну жінку, а потім ще й перетягти її тіло до льоху; сам же якимось дивом опинився на залізничній колії за десятки кілометрів від Василькова. Всі рідні і близькі одразу одностайно висловили думку про заказане навмисне вбивство української художниці радянськими силовиками, але перед жахом тоталітарної машини так і не оскаржили офіційну версію. Зараз, через півстоліття в незалежній Україні голос правди все частіше пробивається крізь пожовклі сторінки фальшивих миліцейських документів.

09-10-2019 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.