Риби-ікони

Чудернацькі часом людські уявлення про прекрасне, і нетрадиційне зображення в мистецтві – породження зовсім не прогресивного ХХ століття. Тим паче, що для осмислення речей у тебе довга дорога крізь безкраї простори українських степів та безкінечний Чумацький Шлях над головою з їхнім натхненням під розмірений скрип колес та плавне похитування навантаженого возу з волами в упряжці.

Вони жили як кочівники, бо шлях від копалень українського білого золота до Кримського ханства був ой який не близький по безлюдній місцевості де гуляли лише вільний вітер та лихий люд. Зберегти своє життя та цінний вантаж від жадібних до легкої наживи розбійників було не легко. Сподіватися чумаки могли лише на свою силу, віддане плече товариша та заступництво Небес. Хан навіть запровадив в 1540-ом охорону для українських торгівельних караванів та відшкодування збитків, спричинених злодіями на своїй землі (всі витрати покривав подальший перепродаж товару та мита), але втрачене життя не компенсуєш.

Мабуть тому в обозах панувала сувора ієрархія і порядок з неухильним дотриманням правил поведінки: до сорока возів у валці (запасів води звичайного степового колодязя вистачало для такого каравану), змінні вартові і пастухи, заборона на пияцтво і гру на майно або гроші. З розваг залишалися музикування на сопілці, спів, різьблення по дереву, гра в шашки та малювання.

Саме сліди останнього, унікальні за своїм виконанням та матеріалом, зараз вражають нетрадиційністю мислення українських чумаків – в світі зберігалося три відомі ікони на сушеній камбалі, хоча їхніх описів набагато більше (інші артефакти зникла у вирії двох світових війн ХХ століття та радянського періоду). Як вважають історики, рибний матеріал для релігійного зображення був обраний не випадково – по-перше сам Христос був рибаком, а по-друге в’ялена риба на крайній випадок могла сгодитися в якості їжі.

Ці риби-ікони прив’язували до воза як своєрідний оберіг та молитву на щасливу дорогу (аналог іконок на торпеді сучасних автомобілів). Вони супроводжували своїх власників впродовж всього чумацького сезону (з квітня по жовтень-листопад), а потім, в разі щасливого повернення господаря додому з великими прибутками та цілими волами, їх передавали до місцевої церкви як свячену реліквію для захисту будинку Божого в рідному селі.

Зараз забуту техніку (данні збіглися завдяки полтавському етнографу кінця ХІХ – початку ХХ століття Івану Зарецькому) малювання на камбалі активно відроджують до життя майстри Херсонщині, і популяризація чумацького сакрального мистецтва з часом здобуває все біліше своїх прихильників.

20-12-2019 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.