Звичайна сім’я українського вчителя на прізвище Макогон, дружина-німкеня та троє діточок. Квітуча чернівецька Буковина початку ХХ століття; хто ж знав, який важкий хрест дістанеться Україні в цьому непростому столітті. Перша світова, Румунська окупація, переїзд до Станиславу… Доля як у багатьох. Якби не літературна зірка доньки Дарії вона б лягла на безвісну поличку історії, забута всіма.
Друк свого першого твору дівчина побачила вже у дев’ятнадцять (“Марічка” в “Українському голосі”, 1926 рік). Потім буде періодика “Діло”, “Назустріч”, “Новий час”. Але щоб досягти справжнього визнання їй знадобилося лише десть років, і перша з найвищих літературних премій України львівського Товариства письменників і журналістів ім. Івана Франка за ліричних “Метеликів на шпильках” (під псевдонімом Ірина Вільде) була в її руках, і це при шаленій популярності історичних повістей в той час.
Друга світова зруйнувала ретельно вибудований маленький світ Дарії. Разом із чоловіком Євгеном Полотнюком, лісничим у володіннях митрополиту Андрія Шептицького, вони давали прихист червоному Сидору Ковпаку, який в той час партизанів у Карпатах. Але при цьому Євген виступив як один з організаторів Української визвольної організації на Покутті, за що німці в кінці кінців його розстріляли. Два брати Ірини Вільде — Орест та Борис Макогони – теж брали активну участь в українському визвольному русі перший в рядах Української військової організації (емігрував до Німеччини), другий — дивізії СС ”Галичина” (емігрував до Італії / США).
Після війни Вона лишилася вона з двома малими дітьми на руках. Врятувало тільки те давнє знайомство із Ковпаком, який допоміг Ірині Вільде стати спецкором “Правды Украины”, потім депутатом Верховної Ради УРСР. Його ж підтримка врятувала українську письменницю від важких наслідків звинувачень у націоналізмі Спілкою письменників 1951-ого. За другий том “Сестер Річинських” вона навіть отримала в 1965 році державну премію України ім. Тараса Шевченка, що зробило її єдиною володаркою двох вищих літературних нагород країни жіночої статі.
Але все в цьому житті має свою ціну. Постійний гачок КДБ, невдалі спроби написання заказаних агітаційних повістей на догоду радянській владі, арешт і строк молодшого сина Максима за звинуваченням у зберіганні зброї, моральний пресинг, і Дарія не витримала — ухід в себе, провали в пам’яті, прогресуючий склероз. Після смерті 30 жовтня 1982 року в останній шлях її проводжала лише нечисельна купа львівської інтелігенції, а решта — не змогла пробачити її зраду українських ідеалів.
Але квітів було море. На могилі літераторки встановили звичайний радянський металевий пам’ятник із червоною зіркою на чолі (за пару років щезла), який потім замінив на звичайний хрест старший син Ярема. Невдовзі той хрест весь обплутав своїми чіпкими лозами плющ, так що і табличку з іменем не розгледиш, назавжди поховавши під своєю вічнозеленою ковдрою пам’ять про українського майстра слова.