Кажуть, що ще наприкінці XIX недалеко від Старого Ізяслава можна було побачили залишки мурованих стін, які народний поголос пов’язував з часами Київської Руси та удільним княжінням одного з її ватажків. Був чи-то замок, або якісь інші фортифікаційні споруди — про те з плином часу всі позабули в суєті сьогоденних проблем. Але за місцевою легендою якось в заслаську браму постукав древній старець, на той час володарем цих маєтностей значився великий коронний стражник, Януш Сангушко (тому відповідно до хронології справа мала відбуватися десь наприкінці XVIII – на початку ХІХ століть).
Прибулець був таким старим, що здавалося вік його відмірюється століттями, а не роками, тому він ледь тримався на ногах за допомогою своєї такої ж кривої палиці. Після отримання звичайної пожертви від княжих служниць, чолов’яга, довге волосся якого було білим наче тільки-но випалий сніг, зажадав особистої зустрічі з княгинею. Його відвели до Сангушкової резиденції.
Після довгих вагань правителька Заславля вийшла до старого, щоб почути історію про славне минули руїн замку своїх предків, який з давніх-давен захищав ці землі від османів та московитів, про його розквіт і падіння в нерівному бою. Чолов’яга стверджував, що він сам був свідком всіх тих давніх подій, хоча навіть найстаріші мешканці Заславля пам’ятали ті руїни тільки в такому стані. Може і відмахнулася би від нього княгиня, якби не живий пронизливий погляд прибульця з-під густих білих брів. Тому йому було дозволено продовжувати свою сповідь.
А далі стало ще цікавіше — дідуган розповів, що в льохах під зруйнованим замком лишилися величезні скарби. Він навіть взявся показати точне місце їхнього розміщення з попередженням, що вони зачаровані вогнем і місто почне палати при наближенні до злата, хоча останнього вистачить, щоб триста разів покрити всі збитки містян, навіть якщо весь Заславль перетвориться на попіл. Наради з місцевою елітою, і гонитва за скарбами почалася.
З першою зорею на руїнах сотні робітників почали копати під пильним наглядом сивого, і ось надвечір, коли всі вже втомилися і готові були припинити роботу до завтра, лопата одного з копачів вдарилась о мурований звід. Радості всіх навкруги не було меж — золото та дорогоцінне каміння вже близько… але в ту ж мить почали бити в набат дзвони на міській церкви, бо одразу в кількох місцях Заславля здійнялися великі пожежі. Всі мисливці за скарбами кинулися рятувати своє майно. Старий тихенько повернувся за ними.
Втілення попередження старця про великий вогонь дуже стурбувало місцевих і княгиню в їх числі, але примарний блиск золота, що майорів на горизонті, зводив з розуму і не таких сильних людей. Другу спробу було здійснено за кілька днів. Ціль була близька, тому подивитися на розкопки прийшло майже все місто. Ось з-під землі вже показалася велична залізна брама з міцним замком на вході в той самий льох… і тут Заславль знов запалав одразу з чотирьох боків. Містяни кинулися рятували домівки, покинувши мрії про швидке збагачення. На палаючих вулицях княгиню на колінах зустріло духовенство з іконою Богородиці в благаннях про зупинку пошуку княжих скарбів.
Золота лихоманка спала, Сангушківна наказала знов закидати той розкоп давніх льохів землею так, щоб і слідів не лишилося. І одразу ж пожежі припинилися. Сивого чолов’ягу того довго шукали після цього, та так і не знайшли. А за кілька місяців і поросле травою місце тієї пригоди не можна було знайти. Лише красива легенда лишилися гуляти українською землею крізь покоління та віки.