Його невисока кремезна постать давно переступила межі звичайного людського життя, ставши невід’ємною частиною українського народного героїчного епосу, як головний очільник руху опору одвічним українським ворогам з московських забагнючених просторів першої третини XIX століття. За двісті років після смерті він перетворився на українського напів-бога, і підстави для того були чималі: хто ще міг двадцять три роки чинити вдалий опір всесильній царській владі і будучи звичайним кріпаком зібрати під своїм крилом армію в двадцять штиків?
Саме життя Устима Кармелюка стало нічним жахом для царської охранки — вони вісім разів його арештовували, і з кожним наступним – вирок ставав дедалі суворішим, але він отримував своє побиття батогами від двадцяти п’яти до сотні і закайдований знов тікав із найвіддаленішого заслання до своєї України із чергового заслання, при цьому часом рятуючись від неминучої смерті — де тут не повірити, що перед тобою чи-то чаклун, чи-то перевертень.
Так було і того разу, коли він знов потрапив до лап стражів московського режиму, яки до суду сховали арештанта за стінами самої потужної своєї тюрми, що на той час розташовувалася в стінах Кам’янець-Подільської фортеці. Звичайно персону з такою славою та потужною народною підтримкою місцевих вирішено було розмістити в найнеприступнішій частині комплексу — Папській вежі (зараз її ще називають Кармелюкською).
Теплим березневим ранком 1823-ого біля головної замкової брами було не продихнути від мережива дамських капелюшиків, атласу чоловічих плащів, розкішних екіпажів, яскравих ліврей слуг — весь цвіт місцевого вищого світу зібрався подивитися на того, хто за життя перетворився на легенду Подолья, на чаклуна, яким лякали темними ночами панських діточок.
Його вивели босоніж, закутим у величезні залізні кайдани перед панські очі — невисокий, кремезний чолов’яга з вусами та нечесаною головою, в простій сорочці та штанях з трошки похмурим твердим поглядом. Чоловік як чоловік, яких багато серед кріпаків на думку чоловіків, але жіноче серце не надуриш — тонкі риси обличчя, той сильний погляд синьо-сірих очей і відчуття чоловічої міці одразу створили великий табір його прихильниць, хоча навіть одна одній вони б в цьому не зізналися. Поохкавши задля пристойності, поважне товариство роз’їхалося по своїх розкішних будинках, а бранець повернувся до темної вежі.
А на ранок до тюрми почали прибували для Кармелюка чисельні вишукані кошики із усілякими смаколиками та питтям, які були прикрашені білими вишитими шовковими хустиночками з монограмами їхніх господинь. Не забували про свого героя і пересічні україночки, з більш невибагливими хустками-“незабудками”. З огляду на велику цікавість місцевої еліти до бранця, всі ці кошики разом із начинням передавались йому безпосередньо (охорона боялася, що ясновельможні пані можуть потім перевірити їхнє отримання адресатом).
Настала темна без місячна ніч, навіть зорі сіяли не так ярко як зазвичай. Тиша стояла навкруги, тільки стражники, яких Кармелюк щедрою рукою із своїх запасів пригостив смачним вином, похропували на своїх місцях. Тоді в’язень, як стверджує легенда, зплів з тих хусточок-подарунків шовкових, бавовняних, льняних, конопляних міцну мотузку і видерся назовні через високо розташоване вікно Папської вежі, проломивши його грати. А далі втеча була справою техніки — стіни Кам’янецької фортеці досить нерівні, що досить лише міцних рук та краплі наполегливості і ти – вже не бранець, а вільна людина.