Крадійка чужих душ

Її життя, як для доньки з благопристойної сім’ї галицького священника, було суцільним виключенням із загальних правил. Вона повинна б була спочатку стати дружиною якогось благопристойного чоловіка бажано з освітою, а після встановлення радянської диктатури — надпатріотичною комуністкою, щоб виправдати своє народження. Але доля вирішила пожаліти українку із схибленим на Московії татком, який довіз сім’ю аж до Таганрогу в Першу світову війну, дорогою втративши через хворобу сина (при своїх непоганих пізнаннях в медицині) і ледь не втративши її, доньку, Софію Яблонську.

На щастя розуму батьків таки вистачило, щоб повернутися до Галичини, де попівська донька (батько знов опікувався парафією, пройшовши чисельні перевірки) змогла отримати ту освіту, яку хотіла: вчительська гімназія, драматична та торгівельна школи, курси крійки та шиття, книговодства… Керування театром у вісімнадцять, Париж для навчання мистецтву зйомок кінострічок у двадцять.

Звичайно всесвітня столиця моди — не дешеве задоволення, тому Софія працює натурницею, моделлю, актрисою і… мийницею вікон. В місті мрії доля зробить їй ще один подарунок — знайомство із відомими мандрівниками Степаном Левинським та Крістіаном Кальяром (з останнім їй наполегливо приписують дуже ніжні стосунки), під впливом яких вона зважилася на першу самостійну подорож до Марокко, плодом якої стає книга “Чар Мароко” із свіжим, неординарним, відвертим та неупередженим поглядом — чого варте “Першу річ, що заклали тут європейці, були кав’ярні та публічні дома…”. Звичайно ж критики були у захваті.

Амбітності Софії було не займати, і другу свою подорож вона бачить вже кругосвітньою. Причому завдяки своєму талантові переконувати та зачаровувати цілеспрямована українка отримала навіть фінансування свого майбутнього проекту документальних фільмів про життя аборигенів з “Фільмтак”. Але особливо в її успіх ніхто не вірив і, мабуть, як тільки вона вийшла за двері директор компанії пошкодував про свою згоду.

Недорогі каюти та вітрильники, на яких волелюбна авантюристка подорожувала без супроводу, кидаючи виклик всім світським правилам світу, несли її туди, де чекали арабський принц (згодом від його залицянь прийшлося тікати) та дивні орхідеї (від соку якої вона ледь не померла), кара “побиття камінням” (але вона втекла) та чаклунський опіум (який вона курила для асимілювання з місцевими), полювання на тигра та “поцілунок смерті” бананової гадюки, виграш арабки у шахи та імператорське весілля… і все це всього за три роки.

У всьому світі вона представлялась не інакше як українка і дуже обурювалась, коли називали росіянкою, здатна була годинами пояснювати відмінності етносу з упором на сорок мільйонів своїх незаслужено викреслених з мапи співвітчизників. А її багаторічна співпраця із львівським часописом “Новою хатою” за власним визнанням могла припинитися лише “з поважної перешкоди, як наприклад поставити свічку перед вівтарем у соборі святого Юра за покійну душу Я.С.”.

Але виконувати контракт на документальні зйомки було складно, бо більшість місцевих вважало це за крадіжку їхніх душ, та й взагалі в контакті з “білою людиною” вбачали погану прикмету, тому-то дирекція “Фільмтак” не дуже і вірила в успіх проекту Яблонської. Кмітлива Софія і тут не розгубилася — в китайському провінційному містечку вона орендувала приміщення з панорамним видом на жваву міську вулицю, повісила вивіску “Імпорт — експорт”, розділила кімнату навпіл – одну використовувала під бутафорський офіс з торгівлі автомобілями / аеропланами (і це в закритій китайській глибинці 1930-х), а затягнуті жовтим папером вікна іншої використовувала для прирахованих зйомок пересічного життя з його радісними та печальними подіями (щоденний рух водовозів, перехід засуджених, парадний похорон юнанського богатиря та весільне хід), а потім оголосила “банкрутство” і спокійнісінько поїхала далі.

Після друку у багатьох виданнях всі найзавзятіші скептики затулили рота і признали – Софія Яблонська зробила те, що ніхто не зміг до неї – зняла на камеру закритий для “білих” таємний світ сходу. Звичайно батьківщина в 1935-ому кругосвітню мандрівницю, яка підкорила Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон, французький Індокитай, Лаос, Камбоджу, провінцію Юннань (Китай), Сіам, Малайські острови, Яву, Балі, Таїті, Австралію, Нову Зеландію, США та Канаду, зустрічала як героїню. Яскравих вражень вистачило на дві книжки “З країни рижу та опію” (1936) та “Далекі обрії” (1939).

Але з усіх місць де вона побувала Китай вабив її найбільше — Софія проживе там тринадцять щасливих років, стріне чоловіка своєї мрії (французького дипломата та бізнесмена Шарля Удена), одружиться з ним і буде виховувати трьох синів. Весь цей час вона не гаяла часу, вивчаючи закриту культуру сходу та навчаючи китайців вишивати рушники, готувати українські страви та доїти корів (там вони здебільшого використовувалися як тяглова сила). Чоловіка звала Іваном та навчала української. Її будинок тонув в мальвах та соняшниках.

Потім в її Китаї перемогли червоні (1950), які вже окупували рідну Україну. Повертатися не було куди, тому вибір пав на Париж. Потім після смерті чоловіка вона проміняє шумну столицю на затишний острів Нуармутьє, де за власним проектом пані Софії було споруджено її віллу, яка вийшла такою стильною, що люди почали звертатися до неї за розробкою архітектурних проектів для своїх будинків (врешті-решт один з них був офіційно визнаний художньою спадщиною).

Смерть українки-мандрівниці була, як все її життя, непередбачуваною, швидкою та ефектною — автомобільна аварія 4 лютого 1971 року із рукописом нової книги оповідань та нарисів “Дві ваги — дві міри”, яку вона везла до видавництва.

11-04-2020 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.