Здавалось би народження в сім’ї священнослужителя Московської імперії, де православна церква була і залишається однією з гілок влади з усіма відповідними привілеями, апріорі гарантувало хлопчикові гарну освіту, безбідне життя і старість серед спокою цвіту вишневих садів. Але доля буває великою жартівницею…
Вже у дев’ять Олекса пережив перше випробування, коли Перша світова війна, розв’язана в тому числі непомірними імперськими амбіціями Романових, поховала їхню країну під своїми уламками. Сім’я Влизько повернулася на дідівщину, до села Сигнаївка (нині Черкаська область). Але озброєний червоний люмпен не хотів залишати Україну у спокої, як сам сенс легітимізації вихідців з мокшанських боліт, раз-у-раз з боями окуповуючи українську землю та змушуючи родину священника переїздити з села в село в пошуках порятунку від своїхь зверств.
А потім у тринадцять Олекса захворів на скарлатину та так сильно, що думали – помре. Майже з того світу його витягла мати, яка клопотала біля своєї хворої дитини і вдень, і вночі. Хвороба минулася, але лишила по собі спотворену мову та повну глухоту (навіть німецькі медики, до яких він їздив, опинилися безсилими). З того часу з хлопцем поруч майже весь час був брат Олександр.
Не дивлячись на фізичні вади, молодий талант без проблем закінчив мовно-літературний факультет Київського інституту народної освіти, одружився з правнучатою небогою Тараса Шевченка Фотіною (Тіною) Красицькою, плідно творив та друкувався в багатьох українських виданнях. Радянські критики навіть називали його “українським Пушкіним”. Але це було лише перші роки радянської влади, і маховик її репресій ще не набрав повних обертів.
А потім почався жах сталінських репресій 1930-х. Першим за обвинуваченням у приховуванні соціального походження (в документах він назвав батька “службовцем”) в 1931-ому заарештували Олександра і протримали п’ять місяців в Лук’янівському СІЗО за відмову співпраці по доносах.
Через три роки прийшли і за Олексою – непрохані гості з НКВС при обшуку перевернули будинок до гори дригом, навіть пересіяли попіл в пічці та конфіскували друкарську машинку. На діло О. Влизька був призначений оперуповноважений ОДПУ Гріне, який на першому допиті 19 листопада 1934 року звинуватив поета у активній участі в українській контрреволюційній терористичній діяльності. В “кращих традиціях” радянських каральних органів на допитах по з’ясуванню деталей біографії та закордонних поїздок використовувалися методи фізичного впливу (биття кийками, застосування електричного струму, биття), але Олекса не визнав себе винним.
Нічого не дали і тортури наступного дня. Слідчий був у розпачі – на його допитах швидше “ламалися” кремезні чоловіки, а цей хлопчина худорлявої статури ще й проблемним здоров’ям – ні, втрачаючи свідомість. Після другого допиту Олекса оговтувався тиждень. На допиті 27 листопада Гріне оскаженів і довів поета не тільки до втрати свідомості, а й як кажуть в народі “до вибуху крові”, але бажаного результату так і не отримав – Влизко все одно не визнав себе винним.
Не дивлячись на категоричне не рекомендування лікарів медичної частини, наступний допит хворого поета слідчий провів вже вранці 1 грудня та 7 грудня, намагаючись витягнути дискредитуючі подробиці для обвинувачення поганого спектаклю під назвою “радянський справедливий суд”, але марно: “Я ні в чому не винний, про що тисячу разів твердив слідчому… Так що поставимо крапку”.
Але крапку було поставлено не Олексою – Гріне рапортував на верх про розкриття гучної змови української інтелігенції проти радянської влади та її ватажків зокрема, в якій фігурувала закордонна організація “ОУН” під керівництвом Євгена Коновальця з центром у Берлині, і буцімто саме до її лав належав в тому числі О. Влизько. В якості доказів винуватості наводився анекдотичний факт – в далекому 1930-ому в одеському клубі працівників преси поет, сидячі на бюсті Леніна, хвалився, що також осідлає самого Йосю Сталіна.
Виїздна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР на закритому засіданні 13-14 грудня 1934 року оголосила чотирнадцяти підсудним у справі “ОУН” вирок – вища міра покарання із приведенням до виконання через розстріл. А вже через три дні (17 грудня) комендант НКВС Шашков в присутності секретаря НКВС УРСР Евгеньєва та заступника коменданта Нагорного виконав вирок над засудженими до “вищої міри соціального захисту – розстрілу” Сказанським Р.Ф., Крушельницьким І.А., Крушельницьким Т.А., Лебединцем М.М., Шевченком Р.І., Карабутом А.Ю., Сидоровим П.Й., Косинкою-Стрільцем Г.М., Фальківським Д.Н., Влизьком О.Ф., Оксамитом М.Г., Щербиною О.Г., Терещенком І.П., Буревсмьким К.С.
Олександр лише на початку 1935-ого з газети довідався про розстріл брата разом із групою “ворогів народу”, а в травні 1958-ого Олексу Влизька було реабілітовано “за відсутності складу злочину”. Але місце поховання нескореного так і залишилося невідомим “за давністю часу”.