Нащадки тих, хто в далекому 1555 році заснував невеличке село на річці Лімниця під Калушем та сто років потому активно підтримав українську визвольну війну Богдана Хмельницького, просто не могли були пасивними обивателями серед посилення польського тиску на українську громаду під прапором Австро-Угорщини. Саме тому першим офіційним українським емігрантом до Канади став саме Іван Пилипів, народжений за вісім років до країни, яка стане його другою батьківщиною.
Коли саме у простого хлопця зі Станіславщини з’явилася цікавість до далеких заокеанських країв – може ще в школі, коли вчитель натхненно розповідав про далеку Америку, чи десь у розмовах з місцевими німцями, які працювали на сплавах на Лимниці, промайнула цікава назва нової країни? Спершу, за згадками самого Івана записаними І. Боберським в 1932-ому, він звернувся до місцевого німця Гаврея за його кревними контактами в канадській землі – той не відмовив.
Відповідь на лист Івана від сина та доньки Гаврея надійшла із закликом, кинувти і гори і доли та приїздити до нової землі. Не довго розмірковуючи, Пилипів продав пару коней, волів та ґрунту, знайшов двох таких же відчайдух (Василя Єлиняка та Юрко Паніщака), виправив паспорти на всю сім’ю (ще дружина та троє синів) та зібрався в дорогу в розрахунку на свою вченість (чотири класи школи та трошки знання німецької). Але до далекої Канади наприкінці літа 1891-ого троє чоловіків відправились самостійно, їхні дружини в своїх побоюваннях лишилися із дітьми в Україні.
Були Стрий, Перемишль, Освенцим, де урядники перевірили у мандрівників папери та кількість наявних грошей – швагера Івана, Юрія Паніщака, було повернуто додому з-за недостатньої кількості останніх – лише 120 ринських (у Пилипіва – 600, Єлиняка – 190). Двом останнім агент організував білети на корабель, який за двадцять два дні доставив їх до Монреалю. Ця подія сталася 7 вересня 1891 року.
Залізницею урядники безкоштовно відправили двох переселенців через пів-країни з її лісами, озерами, та пустими полями до Вінніпегу. В містечку із дерев’яними будиночками пару прибулих українців зустріли німецький агент, який вільно розмовляв українською, щоб показати різні вільні землі для придбання, причому проїзд залізницею для них і надалі був безкоштовним. Вільні мандри в пошуках для себе найкращого місця для поселення, протягом яких зустрічалися і знайомі німці з Карпатських лісів.
На околицях тодішнього Лянгербургу чоловіки придивилися собі по гарному полю, які коштували їм по десять доларів заплаченого у Вінніпегу податку за кожне. А потім міський майстер з виготовлення чоботів, німець родом з українського Калуша, порадив Івану з’їздити в Альберту з більш теплим кліматом. Місцева влада повністю підтримала і цю пропозицію переселенця з України і видала безкоштовні квітки для проїзду до Калгарі (на той час залізниці до Едмонту ще не було). Гринфілд, Ґретна (Манітоба), зустрічі з німцями, які добре володіли українською про життя-буття (старше покоління добре знало мову, а молодше вже спілкувалося англійською).
Потім було повернення на батьківщину за сім’єю (Єлиняк лишився в Ґретні на роботі, попрохавши Івана привезти і його дружину). Зворотній шлях пролягав через Монреаль – Бостон – Лондон – Гамбург – Берлін – Освенцим – Краків – Креховичі. Часу вистачало для розмірковувань, тоді-то і виникла у Івана ідея організувати власне українське поселення, задля чого треба було викупити тауншіп (тридцять шість секцій по чотири ферми кожна (одна ферма – 160 акрів)).
Четвертого дня по Різдві прибув він до рідного Небилова. Багато народу приходило до Пилипіва в гості та розпитували в шинку, поки він готувався для остаточної еміграції, розпродаючи майно. Всі цікавилися де був, що бачив, які умови життя в тій далекій країні. Він чесно все розповідав і всім радив переїздити до Канади, де дешевої землі вдосталь, а держава у всьому допомагає – тільки працюй.
Не дивлячись на побоювання їхати за край світу, після його розповідей кількість сімей, що погодилися, з кожним днем більшало. Після попередження від шандарту, був арешт та місяць за ґратами самого Івана та його помічника за підрубування людей до еміграції та взяття якихось невеличких грошей за допомогу по отриманню необхідних паперів в Калуші (до того ж він мав отримати п’ять доларів за кожну родину від агента в Гамбурзі), не дивлячись на захист війта.
Частина сімей, що все вже встигли розпродати і мали необхідні документи, за цей час поїхали. Пилипіва ж (до того він мав заробити гроші для подорожі своєї сім’ї, де вже було четверо дітей) дочекалися дві родини: Паніщака Юрка та Чічака Стефана. В дорогу рушили в третій день по Великодню. Лавочне, Будапешт, Відень, Париж, Ротердам, Квебек, Вінніпег, а звідти – до Едни (пізніше перейменована на Стар), де він прожив з 1903-ого решту свого життя, викупивши п’ять ферм та маючи великий власний будинок із прислугою.