Дніпровський чорт

“Чорт його знає”, – і невдаха знизує плечима, “Біс поплутав”, – зажурено схиляє голову винуватець, “Нам хоч би й чорт, аби яйця ніс”, – хитро посміхається у вус козак-зимовчак в очікуванні бажаного результату – ці крилаті фрази і зараз широко використовують жителі Великого Лугу та Лівобережжя. Українцям з давніх-давен доводилось жити поруч з нечистим, як його називали за різні погані справи та каверзи, і якось прилаштовуватися до цього співіснування. Не дарма ж знаменитий кошовий Іван Сірко у виправдання за порушення міжнародних домовленостей виправдовувався: “Колиб і чорт, пане гетьмане, допомагав людям у крайньому їхньому бідацтві, то гидувати цим не годиться; бо кажуть люди: лихо і закон змінює”.

Кам’янисті Дніпровські пороги та Хортиця з їхніми плавнями, потаємними печерками та дуплистими вербами, що полощуть свої довгі гілочки у швидкий водиці – саме місце для того хто замислює недобре. Рибалки розповідають про бісів-“комишників” та чортів-“очеретяників”, які дуже люблять грати на сопілці – одну зіпсує, іншу виріже, а вночі лякають вудкарів рибиною, що зненацька лусне хвостом по борту, або криком на сполох птаха (особливо цим грішить болотна курка за що має прізвисько “чортова”). Буває почує сердешний рибалка стогін чи плач дитини, поспішає на допомогу і так заплутає, що цілий день з тих хащів не може вийти, а страждальця так і не знайде, як і не було.

За козацьких часів майже кожна дніпровська гранітна брила, що стирчала з-під води, кожна печерка мала свою легенду чи історію на межі містики, яку залюбки розповідали місцеві козаки-характерники, що водили дружбу з потойбічним на землі будь-то домовик, упир, песиголовці чи русалки. Особливо води Великого Лугу полюбляли чорти, найзліші з яких вподобали собі Кодацький поріг і топили в його чорному вирі всіх без розбору – і старого, і малого. Сурський вони використовували для справляння потреби, тому він весь був у їхніх чорних відмітинах, Вовнизький був місцем бісовського відпочинку, де вони гострили вила, а звонецькі перевертали човни і плоти зі сплячими в них.

Головний чорт Дніпровських порогів, якого лоцмани звуть Верниводом, як кажуть мав трон на Лоханівському. Його улюбленою забавкою було трощіння плотів та великих барок, а його особиста гвардія біля Дід-порога або Ненаситниці влаштовувала вири та сцяла в судна, за що діставала від свого ватажка особливих бісовських милостей. Головна ж чортівниця разом із дітьми мала окремий острівець-резиденцію – Вовчок (ще відомий як Вільний або Гадючий).

Старі діди переказують, що подвійна назва порогу Дядько – Чорт походить від його двоякої сутності, і тому коли нечистий відсутній, човни проходять вільно і тоді острівець зветься першою назвою, а коли чорний господар на місці – неодмінно судно зачепиться і тоді це – Чорт.

Але старі українські вояки завжди навчали молодих – якщо ти безстрашний і відважний сам “чорт тобі не брат”. І саметому гоголівський Тарас Бульба назвав свого відданого прирученого коня, що виносив його із багатьох пекельних сутичок, Чортом. Темних сил тут не боялися, переказуючи один-одному кумедний випадок, коли зловили в плавнях якогось звіра, а він людською мовою назвався бісом в благаннях відпустити, на що відчайдухи з посмішкою відповіли: “Дарма що чорт – з’їдять добрі люди з хлібом”. Так і живе досі Великий Луг десь на межі християнства і язичництва, ходячи на Великдень до церкви і свято віруючи в чортівню.

02-05-2020 Вікторія Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.