Золотий бас української опери

Велика родина Донців в маленькій перекособоченій хатині під стінами заводу “Арсенал”, де після звільнення з військової служби помічником кресляра працював батько і мати у вічних домашніх клопотах із сімома діточками. Ні, батьків важке життя не озлобило – працьовита матуся находила час для всіх своїх діточок, часто співала їм українських пісень, а татко для талановитого Мишка навіть власноруч зробив скрипку.

Але кожного дня, щоб отримати шмат хліба змалечку Донцевим дітям доводилось працювати – кому допомагати по господарству та догляду за малечею, кому ходити в служках у заможних київських панів. Михайлу пощастило – одного разу під час співу він потрапив в поле зору відомого київського мецената Олексія Грінченко, який якраз підшукував нові таланти до свого дитячого хору. Чисте сопрано хлопчика стало щасливим білетом до світу високого театрального мистецтва, він навіть у складі свого хору співав під диригентством Чайковського в “Піковій дамі”.

Шість років щастя великої сцени скінчилися разом із смертю тата – чотирнадцятирічного сироту (мати померла за три роки до того) було зараховано до військової школи фельдшерів. Серед суворої дисципліни та муштри промінцями щастя лишалися аматорські театральні вистави курсантів та невеличка участь в драматичному театрі Миколи Соловцова, на сцені якого він бачив метрів тодішньої сучасної української сцени: Заньковецьку, Садовського, Кропивницького, Саксаганського. Лише по закінчені навчального закладу він зміг повноцінно повернутися на сцену.

В двадцять два Михайла Донця прийняли до Київської опери, але юнакові не вистачало досвіду. Тому за рік він охоче прийняв пропозицію приватного театру Сергія Зиміна, що стало гарним вишколом з дисципліни, акторського мистецтва та оперного співу для вже зірки, яка виступала на одній сцені з Шаляпіним та Алчевським.

Повернення на рідні підмостки Київської опери в 1913-ому стало воістину тріумфальним, публіка стоячи плескала кожному його виступу, преса рясніла схвальними відгуками… А через рік Московія розв’язала чергову імперську війну, під час якої його мобілізували до київського військового шпиталю, що зробило появу на сцені рідким задоволенням.

Після радянської окупації України в 1920-ому, перші роки Михайло Донець фактично присвятив відродженню української опери, витрачаючи свої гроші, що було визнано на державному рівні почесним званням Заслуженого артиста України.

Віртуозне володіння 134 басовими партіями забезпечили йому приголомшливий успіх на всіх теренах нової країни рад, але чекістська гідра вже піднімала свою озвірілу голову в пошуках свіжої крові. За десятиліття перед Другою світовою його, вже в статусі Народного артиста України (можливо саме за це), тричі арештовували і тягали на допит за підозрою у націоналізмі та участі у антирадянському заколоті, але кожного разувинним Донець себе не визнавав, а більше пред’явити-то радянським катам було нема чого.

А потім розв’язана радянським союзом та фашистською Німеччиною в 1939-ому війна зробила перший крок на землю окуповано червоним агресором. В припадку липкого малодушного страху радянське керівництво віддало наказ знищити всіх в’язнів в українських тюрмах. В липні 1941 року за непідтвердженими даними однією з чисельних жертв того страшного рішення став Михайло Донець. Ніяких документальних фактів про нього більше не збереглося.

04-05-2020 Виктория Шовчко

Обговорити статтю в спільноті

Коментування цієї статті закрите.