Його знав весь Київ, як першого франта столиці, талановитого архітектора та стрільця світового рівня. Коханець долі, з якою у нього був бурхливий роман довжиною в життя і поцілунок щастя на останок. Людина – світло, яка заряджала всіх навкруги щастям, крокуючи легкою ходою крізь всі негоди, що підкидав йому буремний витівник-час. Батько будинку з химерами, Лєшик Дезидерій Владіслав Городецький.
Вперше він побачив світло в дідівському маєтку Глюзинських Шолудьки в щасливому 1863-ому. Дитинство в батьківських Жабокричах з їхнім палацом, стайнею, виїздом, псарнею та фортепіано фабрики Зейтнера. Аристократичний світ Поділля, який жив за європейськими законами, часто влаштовував полювання, і батько Владислав Городецький старший, відставний офіцер Ольгопольського уланського полку із старовинного польського шляхетного роду гербу Корнич, неодмінно брав у них участь разом із своєю гордістю, сином-первістком. Саме там серед цього дражливого запаху азарту під кришталевий дзвін бокалів розкішних палаців народилися дві найбільших пристрасті життя Владислава молодшого – архітектура вишуканих форм та точна стрільба з вогнепальної зброї, в яких він врешті-решт досягне ідеальної досконалості.
Але до того йому ще треба було пройти крізь випробовування – втрату батьком дідівської спадщини за участь в польському повстанні 1863 року (царська влада конфіскувала Жабокричі на користь казни), потім і Шолудьки, де він ріс серед краси Південного Побужжя з десяти років, пішли з молотка за борги. Тому середню освіту він почав отримувати доволі пізно, в шістнадцять вступивши до Одеського реального училища, а вищу в порядку виключення – у двадцять два (на два роки пізніше граничного віку), коли талановитого абітурієнта рішенням спеціальної комісії було зараховано до Петербурзької академії мистецтв.
Але російський клімат не підходив тому, хто виріс серед теплих українських ланів, тому вже на четвертому курсі Лєшик повертається до української столиці в якості помічника головного архітектора Київського навчального округу. Але ключову роль в його житті зіграло поєднання обох його пристрастей – перший індивідуальний проект Городецькому було замовлено Товариством правильного (тобто “за правилами”) полювання на будівництво тиру на пустирі біля Лук’янівського цвинтаря.
Дуже швидко майбутнього маестро архітектури кияни визнали за свого, бо він йшов життям легкою ходою часом епатуючи, вдягаючись у наймодніші французькі сюртуки, майструючи літаки з Сікорським, кожного дня з бідоном крокуючи за улюбленим молоком, моделюючи взуття чи одяг для дружини, їздячи на розкішному авто з обробкою з червоного дерева та мавпочкою на плечі.., але завжди лишався собою.
Власне комфортне життя він організував згідно тодішніх нормативів сезону будівництва (тримав з весни до 1 листопада бо стіни мали осісти, і тільки потім їх можна було тинькувати), протягом якого він був зайнятий творінням, а холодну пору року – використовував для мандрів з коханою дружиною Корнелією, донькою купця 1-ї гільдії Йосифа Марра, на полювальні тури Європою, Азією, Африкою та чисельні змагання зі стендової стрільби в Остенде та Ніцці (на той час був майстром світового рівня і міг поцілити в денце високо підкинутої пляшки або в шибку), до речі останнє захоплення приносило непоганий прибуток у вигляді чималих грошових призів та преміальних рушниць.
На професійних теренах у Городецького теж справи йшли успішно – йому довіряли розробку чималої кількості маштабних проектів в столиці та за її межами – ротонда-усипальня на Аскольдовій могилі, цукровий та машинобудівний заводи, шлюзи на Вільшаній, Черкаські гімназії, Міський музей старожитностей та мистецтв Києва, лікарня в Мошнах, глядацький зал театру Соловцова… а потім буде величний Миколаївський костел в долині Либиі та Караїмську кенасу на замовлення купців Когенів, за що додатковим бонусом архітектор отримав земельну ділянку на євпаторійській набережній в Криму.
Статки сім’ї були на стільки великими, що на сорокарічний ювілей Владіслав подарував собі самостійно спректований величний будинок на Банковій 10, більше знаний в народі як Будинок з химерами. Гігантський досвід полювання ж перетворився на власноруч ілюстровану книгу “У Джунглях Африки. Щоденник мисливця”, яка вийшла друком в 1914 році.
А потім Московія знов вплуталася в кровопролитну війну, яка поховала черговий її режим під своїми уламками. На зміну прийшов жадний, голодний люмпен зі зброєю в руках, інтелекту якого вистачило лише на “все забрати”. Сім’я Городецьких не стала виключенням, втративши все своє нажите майно в Україні.
Свій прихисток вони знайшли в Польській республіці, де Владіслав Владиславович очолив власне проектне бюро. А в 1928-ому йому знов посміхнулася доля, коли американська фірма “Г. Улен і К” запропонувала йому посаду головного архітектора “Синдикату у справі спорудження Перських залізниць”, він від’їздить до Ірану. Вік зовсім не відбився на працьовитості і професійних здібностях майстра – в короткий термін на замовлення уряду він проектує шахський палац, театр, готель та вокзал у Тегерані.
Ну як було не скористатися такою можливістю і не відправитися на полювання? Наприкінці шеститижневого вояжу до Мазендарану наприкінці 1929 року, Городецькому стало погано, а після Нового року (3 січня) великого київського зодчего не стало. Його могилу на тегеранському цвинтарі Долаб прикрасила скромна табличка-епітафія “Професор архітектури. Нехай чужа земля буде легкою”.