Його титулам вітчизняним та світовим нема числа (третій в числі найтитулованіших та в десятці тренерів всіх часів) і саме за це його критикували, ім’я його досі викликає священне тремтіння з присмаком гіркоти втрати у шанувальників українського футболу, а для багатьох поколінь його приклад служить мотивуючою силою для руху вперед. Людина-легенда, Валерій Васильович Лобановський, починав кар’єру в як польовий ігрок, а прославився в якості тренера, команда якого двічі посідала найвищу сходинку пошани в Кубку володарів Кубку та один раз завойовувала Кубок кубків УЄФА.
А починалося все доволі прозаїчно: київська робітнича сім’я, важкі воєнні роки розв’язаної Москвою та Берліном Другої світової, шкільна срібна медаль, вступ до київського Політеху (який він втім з-за спортивної кар’єри так і не закінчив). Тринадцятирічному хлопцеві поталанило зустріти на своєму життєвому шляху дитячого тренера Миколу чайку, який став його футбольним хрещеним батьком.
Потім будуть футбольна школа (з 1952), футбольної школи молоді (з 1955), команда дублерів Динамо (Київ), чемпіонат СРСР 1959-ого, за рік – основний склад і звання найкращого бомбардира при тринадцяти забитих голах. А далі завдяки вмінню забивати кутові та штрафні удари ретельно відпрацьовані та математично розраховані, за які його порівнювали із всесвітньовідомим Діді, до Валерія Васильовича прийшла народна любов, яка не покидала його до кінця життя.
Вже 29-річним він починає свою тренерську кар’єру в якості наставника команди ФК “Дніпро”, причому дебют у Вищій лізі і одразу шосте місце із своєю професійною філософією “Ні на хвилину не забувай, що працюєш з людьми, які в значній мірі роблять з тебе тренера” та “Тренер зобов’язаний однаково добре розуміти і душу гри, і душу людей”.
Шестирічне вдале тренування “Дніпра” стало трампліном для початку співпраці з київським “Динамо”, з яким сім разів ставав чемпіоном СРСР, шість — володарем кубку, двічі (1975, 1986) — володарем Кубоку кубків УЄФА (1975) та. Це був зеніт слави Лобановського.
Але, не дивлячись на всі результати, після посереднього 1987-ого всі критики-заздрісники українського тренера підняли голови, висуваючи чимало звинувачень, головним з яких було перешкоджання молоді команди просуватися по кар’єрних сходинках до вершин футбольного Олімпу. І попри все це, вже наступного року київська команда виграває віце-чемпіонство Європи. А після здобуття кубку Радянського Союзу в 1990-ому Валерій Васильович стає найтитулованішим тренером країни.
Результати слави Лобановського не забарилися — йому надходить чимало цікавих пропозиції від іноземних футбольних клубів та збірних, найпривабливішими з яких була робота із збірною Англії та мадридським “Реалом”. Але шлях зірки в 1990-ому лежав на схід – через посередництво знайомого сирійця він прийняв на підготовку команду Об’єднаних арабських еміратів. Первинний контракт був підписаний на два роки, але робота була надскладна з причини постійного втручання місцевого шейха, який намагався диктувати умови набору гравців. На грунті цього співпраця припинилася навіть без виплати відступних. Потім буде Кувейт.
Перебуваючи далеко від батьківщини, Валерій Васильович продовжував пильнувати за українським футболом, тому по поверненні в 1996-ому зазначив: “Мені здається, я нікуди і не виїжджав”. Восени того ж року він знов став головним тренером “Динамо”(Київ), і команда за довгі роки повернулася на європейську арену.
Завжди надсерьозний він був острахом для дітей футболістів, які після кличу “Лобановський йде!” ховалися хто де міг. Це було насамперед пов’язано із його теорією “концентрації професійної енергії”, особливо в день матчу. Хоча навіть при програші жартома міг кинути: “Молодці, що програли. Тепер в Європі нас будуть менше боятися”.
При всьому своєму прагматизму знаменитий тренер був доволі забобонним — команда виходила на поле лише у повному складі (всі чекали затримуючихся), а голкіпер перед виходом з роздягальні на удачу завжди тричі підкидував м’ячик вгору. З бази на стадіон команду в день важливого поєдинку мав відвозити водій автобуса Микола Сергійович (Лобановський вважав його “фартовим”), тому останнього навіть одного разу викликали з відпустки і привезли в Дніпро для виконання ритуального маршруту, а після мату – відпустили догулювати своє.
Останній матч легенда українського футболу провів на запорізькому стадіоні проти місцевого “Металургу” 7 травня 2002 року, на останніх хвилинах якого йому стало погано. Шість днів боротьби за життя легенди найкращих відчиняних лікарів з діагнозом “інсульт”, і душа його відлетіла у вирій, але перед тим сизокрилими голубами спостерігала за траурною церемонією прощання з брами стадіону, до якої вишукувалась довга-довга черга та на сорок днів голубиним змахом крил над перекладиною воріт назавжди прощаючись із своїм футболом.